Category Archives: Рецензія

Чому німує Херем?

“Літакцент”, Ольга Полюхович
23.09.2008

Однією з головних ознак сучасного літературного процесу є його багатогранність. Хтось із молодих авторів пише від свого «я», спираючись на власний досвід; інші віддають перевагу знеособленій грі з уже відомими сюжетами. Марина Соколян намагається поєднати обидві стратегії. І її повість «Херем», що вийшла в серії «Поза фокусом» видавництва «Факт» та здобула премію «За відкриття себе» від Міжнародної асамблеї фантастики «Портал», – приклад того.

Письмо від першої особи – завжди мимоволі підштовхує читача до пошуків аналогій із життям автора. Головний герой повісті «Херем» Маззакін – доволі іронічна постать. Його іронія є самодостатньою, з претензією на всезнання та по-постмодерністськи транквільною. Він – «порушник закону», «руйнівник порядку», «кривдник чесноти» – саме такими означеннями «нагороджують» його три ангели, які не можуть потрапити на гору Херем. Тому вони прийшли до «цього останнього грішника» просити ради, оскільки брама Херему зачинена і їх молитви не доходять до Вищих сил. Це і є зав’язкою повісті. А далі перед нами розгортається динамічна сюжетна оповідь про те, «з чого все почалося». Інтрига конфлікту зберігається до кінця, з кожною сторінкою стаючи все заплутанішою. Зрештою, виявляється, що Маззакін (він же Гур, він же Асата, ) – благородна людина, яка жертвує собою задля інших.

«Херем» розкриває перед нами казковий чарівний світ Сходу. Авторка лагідно запрошує туди, де Ата-Творець створив першу жінку, взявши «…слонову кістку, золото та смарагди, з’єднавши їх з ласкою кицьки, поставою пави на легкістю лані». Читаємо далі: «Лише ніхто чомусь не береться пояснити, як із того скарбу постав лютий упир, чия краса аж ніяк не врівноважує лихої вдачі». Отакі вони, роздуми про жінку на сході.

Оскільки жодна східна оповідка не обходиться без мудрих повчань, то і проза М. Соколян пересипана сентенціями та афоризмами («Зустрінь гостя як самого себе, і дістанеш друга», «Купити можна тіло, але не душу», «Над бідними не чини свавілля, бо малий сором – зерня великого безчестя» тощо).

Граючись із відомими сюжетами, авторка обрамлює їх витворами своєї уяви. Мимоволі пригадується «подвійне дно» Умберто Еко: пересічна людина читає цей текст як захопливий детектив, тоді як інтектуал отримує насолоду від впізнавання алюзій, аналогій, ремінісценцій. І все це називається інтертекстуальністю. Власне, текст Марини Соколян також має «подвійне дно». М. Соколян «грається» з назвою, адже Херем має подвійне полярне значення. Це річ або людина, які ненависні Богу (негативне значення), або ж священна річ, присвячена Богу, тому не може бути використана людьми (позитивне значення). Тут своєрідне загравання. Але навряд чи пересічний український читач взагалі знає, що таке «херем»! Отож, щоб збагнути друге «дно» повісті треба бути, релігієзнавцем, або принаймні цікавитися історією іудаїзму.

У «Херемі» маємо безліч загальних назв, екзотичних власних назв, у яких досить легко заплутатися. Проте головний акцент тут зроблено на подієвій інтризі. Історичне тло відходить на другий план, але те, що може здаватися екзотикою, насправді є реаліями іудаїзму (хвороба цараат, Шеол, Херем, кдеши тощо). Уважний читач зможе віднайти й біблійні алюзії, адже Маззакін – це втілення Ісуса Христа. І в повісті він наділений рисами шляхетного розбійника. Епіграф, узятий з Х.Л. Борхеса («Єресіологи, ймовірно, будуть його згадувати; образ Сина, уже, здавалося би, вичерпаний, він збагатився новими рисами – зла і злощастя»), є одним із ключів до повісті. Марина Соколян переосмислює світовий образ, інтерпретуючи його, дещо екстравагантно. Асату-Маззакіна продала в рабство власна родина, адже він украв Корону Творця (вінець світу). Насправді Маззакін узяв її до рук лиш для того, щоб помилуватися. Далі, у вигнанні, він став віщуном, до якого почали приходити люди, щоб просити поради. Зрештою, Маззакін кидається в полум’я Шеолу, рятуючи від смерті дворічну дитину Лавані. Отже, ідею жертовності втілено.

Дія в повісті відбувається протягом тривалого періоду часу. Оповідь претендує на монументальність та величність. Але чи можна ці всі події втиснути в невеличку книжечку? Описані події щонайменше вартують епопеї. За великим рахунком, втиснути в повість історію Месії – справа аж занадто претензійна. І все ж, читач отримав динамічну повість, з елементами детективного жанру.

Марина Соколян матеріалізувала душу

Сумно?Ком, Марися Рудська
30.11.2008

Книги Марини Соколян щоразу інакші. Цього разу це «Новендіалія» – фантастичний роман. Книга вийшла в видавництві «Факт», у серії «Поза фокусом». Роман відповідає гаслу серії – «Насправді все інакше».

Фантастика Марини Соколян двобічна. З одного боку це розважальна література: яскраві герої, динамічний сюжет, повсюдна присутність інтриги в тексті. З іншого боку – філософський роман. Актуальні проблеми реального життя переносяться на іншу модель світобудови таким чином, що вони стають очевидними.

Не одне покоління філософів роздумувало над питанням існування душі. На сторінках «Новендіалії» душа людини матеріалізувалася і отримала візуальну форму – метафоричний вогонь в грудях людини може не лише палати, але й загасати… Й це згасання є основним джерелом проблем.

У романі йдеться про нетиповий правоохоронний орган – Нічний магістрат, який наглядає за порядком на нічних вулицях міста Дракува. Попри те, що роман фантастичного змісту, магістратівці вдалися авторці досить реалістично. Вони мають свої недоліки, слабкості й  сильності, дивацтва, звички. Персонажі поводяться по-справжньому: нервуються, лякаються, пиячать, втомлюються, жартують, гніваються, радіють. Авторка добре виписує характери, а разом з тим особливості мови персонажів.

У «Новендіалії» є власна географія. Події розвиваються у глибоко просяклому середньовіччям місті Дракуві. Сюжет пересипаний розділами «Sicinnium» (це латинське слово означає «поховальний танок, що виконувався під час давньоримської поховальної ходи», як повідомляє нам у примітці авторка). У таких розділах балакучий екскурсовод, чия особистість добру частину роману залишається нез’ясованою, водить туристів містом та розповідає різноманітні легенди, оповідки та побрехеньки. Читач мандрує поруч, і в результаті Дракув постає не гербарієм із сухих назв вулиць та площ, а живою істотою зі своєю історією та характером. Та що там місто, навіть у такого а-ля поліцейського закладу, як Нічний Магістрат, крім звітів, зброї, чергувань є своя прадавня історія.

Читач цілком опиняється в середньовічній атмосфері: це і геграфія, що рельєфно проступає крізь сюжет; і латинські вирази, що постійно лунають з вуст магістерців й інших дійових осіб; це і кав’ярні, й одяг, та тисячі інших дрібниць якими просякнуті сторінки роману.

Текст Марини Соколян діє, як добре налаштований механізм. Кожна його деталь на своєму місці.

«Новендіалію» можна віднести до якісної літератури. Звісно, світову популярність у зв’язку з цим важко гарантувати, але книга прийдеться до смаку поціновувачам фантастики та любителям легкої філософської прози. Як казала Марина Соколян в інтерв’ю Сумно?Кому: «Успіх у своїй невеличкій ніші – це також успіх».

«Новендіалія» Марини Соколян навчить, як прожити без душі

СУМНО, Ольга-Марія Сторунська
27.03.2009

Іноді дуже хочеться втекти від повсякдення. Кудись подалі, де нема незданих рефератів, зірваних дедлайнів і необхідності готувати борщ на наступний тиждень. Універсальний, а до того ж,  безпечний і недорогий засіб для цього – книжка. Найкраще – фантастична, щоб уже жодних натяків на побут і навколоробочі проблеми. А те, що потім авторам дістанеться по перше число від критиків, що їхня творчість відсторонює людей від реального життя – уже не ваш клопіт, правда?

Книжки Марини Соколян дуже добре підходять для задоволення потреби легковажної частини читацької аудиторії в уникненні суворої реальності. Як не магічна школа, то взагалі вигаданий світ, різноманітні епохи, дивовижні місцини, іноді, правда, дещо моторошні й некомфортні, але точно не подібні до нашого довкілля. Утім, не все тут просто: до творів цієї авторки треба добре придивитись, а то й дочитати до кінця, щоб зрозуміти, чи обійдеться вона цього разу даною нам у відчуттях реальністю, чи дозволить собі містичні припущення? Іноді неймовірні фантасмагоричні таємниці в неї дістають цілком реалістичне пояснення.

Щодо «Новендіалії» можу вам сказати одразу: цей роман дивний від перших же сторінок. Перша глава називається Sicinnium, і внизу – пояснення для малоосвічених: «комічний танок, що виконувався під час давньоримської поховальної ходи». Отак, у ритмах веселої сікінніди, ми й мандруватимемо древнім Дракувом у супроводі дивакуватого, дотепного й дещо цинічного екскурсовода. У час, коли доктор Хаус є секс-символом епохи, деякі персонажі «Новендіалії» мають непогані шанси вибитись в улюбленці жінок і дівчат. Крім уже згаданого гіда, який водитиме вас вулицями цього містечка, що нагадує одразу всі центральноєвропейські міста, це ще проквестор Нічного Магістрату Юр Горган – холодний, відсторонений, іронічний – просто душка! А кому до смаку молодші хлопчики – двадцятирічних симпатяг тут теж кілька є, і вони такі як треба – дещо нахабні, трохи розгублені, рішучі й сміливі, а один ще й закоханий, звісно, у ту, за якою мав би полювати.

Взагалі, компанія в Нічному Магістраті підібралась те що треба. Справжні тобі живі люди зі своїми людськими проблемами, болями й труднощами, щоправда, мають щодня вистежувати й знешкоджувати всяку нечисть. У світі, де розташовано Дракув, людина без душі (або – життєвої сили, «вогника», як авторка обережно уточнює, не бажаючи в даному конкретному випадку створювати власну космогонію) жити не може. І, втративши її, має два виходи (які не вільна вибирати) – стати moribundi, тихою тінню, що проживе лише дев’ять днів і неминуче помре, або inferi – небезпечним упирякою. От від останніх і покликані рятувати мирне населення служаки Магістрату. Утім, нема нічого певного, і протягом своєї новендіалії – дев’ятидення – moribundi може раптом зшаленіти, тож їх краще теж ізолювати від суспільства. Та й інших ускладнень у роботі звитяжних інквізиторів не бракує, адже якщо є попит (у даному випадку – на життєву силу), то виникне й пропозиція, а людей, готових порушити всі можливі норми моралі заради власного зиску, не може не бути навіть у найфантастичнішому світі. Тож маємо майже півтисячі сторінок захопливих пригод. Гонитви, злочини, кохання, таємниці та збочення…

Але Марина Соколян і тут не обійшлася без філософії. Щоправда, у «Новендіалії» вона має скоріше моральний ухил. Що тримає нас у світі цьому? Як ми можемо його втратити й на що готові піти, аби лишити найдорожче поряд себе?

Приємне читання не без моралі… Аж після всіх страхіть усе одно хочеться відвідати славне місто Дракув. Хоча віддавати йому душу (життєву силу, вогник) я б таки не стала. Надто вже відштовхуюча перспектива – життя без мети, бажання, сенсу, смаку.

Дракув без Дракули

“Друг Читача”, Юрій Мостовий
5.03.2009
Марина Соколян. Новендіалія. – К.: Факт, 2008. – 408 с.

Молода письменниця Марина Соколян пише як “короткометражну” прозу, за яку, зокрема, була відзначена премією видавництва “Смолоскип”, так і “повнометражну”. У письменниці, дещо рекордно як на її роки, вийшло вже чотири романи. “Новендіалія” – це найсвіжіший повнометражний твір Марини Соколян, що вирізняється яскравим, талановито закрученим містико-детиктивним сюжетом. Завдяки його динамічності цей роман легко міг би стати основою для успішного кіноблокбастеру. Тим більше, що в книзі присутні всі складові, необхідні для захопливої історії: напівтаємне товариство та його кривава діяльність, герой-одинак із хоробрим серцем, похмуре містечко Дракув із середньовічним колоритом та готичними легендами і багато іншого.

У романі йдеться про неймовірні пригоди хлопця на ім’я Лука, котрий одержимий бажанням розкрити таємницю смерті свого батька. Внаслідок цього Лука потрапляє на службу в легендарний Нічний Магістрат, що займається полюванням на упирів і на людей, які втратили снагу до життя…

Варто зазначити, що Дракув нагадує похмуру місцевість, описану Бремом Стокером у романі “Дракула”, а ще більше – часопростір, описаний американською письменницею Джин Калогрідіс у трилогії “Династія Дракул-Цепеш”. Це та ж загадковість, кривава історія-легенда і напруга в повітрі. Наскільки ці збіги випадкові – хто зна. Сама ж письменниця говорить, що цей образ виник у неї після відвідин європейських міст, як то, наприклад, Кракова… Зрештою, незважаючи на випадкові чи невипадкові збіги, роман буде цікавим шанувальникам творчості Марини Соколян і тим, кому небайдужа містико-фантастична література.

Просто проста історія про «просто простих людей»

Літакцент, Ірина Костюк:
20.07.2013
Марина Соколян. Серце гарпії. — К.: Нора-Друк, 2013

Роман-мережка… Саме так можна назвати неочікуваний літературний експеримент традиційно «фантастичної» Марини Соколян. Він спробує навчити невченого, підтримати бувалого й застерегти щасливого… А чи вдасться?.. Цілком залежить від читача.

Мереживо чи все ж таки мозаїка? На що більше схоже «Серце…» Марини Соколян? Після довгих змагань із фантазією виносиш вирок: «Серце гарпії»  – мереживна проза на орнаментальний лад. Це не настільки епізодичний роман, щоб стати орнаментальним, але й не настільки цілісний, щоб не назвати його мереживним.

Письменниця добряче посмикала життя. Розібрала його на кольорові ниточки й виплела побутову мережку. Тут нам і сліпучочорний бізнес безколірних людей, і «хатні» взаємини з коханими (і не дуже), і одвічна сварка зі своїм вибагливим «я», і проблема міста, і проблема села, і дилема віри чи її відсутності… Тут усе наше з вами життя. І таке плетиво виходить… А ми, як ті павучки, невтомно гаруємо на тонесеньких ниточках життя і повземо вперед, аж доки якийсь управніший майстер обріже кінці нашої мережки, або й гірше: аж поки ми самі покладемо край цій грі в «умілі ручки». Власне, цьому й присвячено роман Марини Соколян.

«Серце Гарпії» – наше з вами серце. «Письменництво – це мандрівка чужими душами», як зазначив якось В’ячеслав Васильченко. І «намандрувалася» Марина Соколян досхочу. Авторка намагалася втиснути все наше життя в один роман. Завдання «пітливе», але цілком осильне. Вона показала звичайне людське серце. Складне. Багато- чи принаймні двошарове. За Сковородою, яким смакує письменниця в романі, добре і зле. І, на лихо, єдине. Нероздільне.

Марина Соколян створила просту аж до складності історію. Авторка пише про звичайне життя, звичайних людей у цілком реальних умовах. Письменниця в одному романі поєднує його соціальну, психологічну, сімейно-побутову, філософську й навіть пригодницьку іпостась. Крім цього, свідомо чи несвідомо здійснено закид і на детектив (нерозгадане вбивство, торгівля наркотиками, «бандюки» і всяка інша нечисть). На десяток персонажів авторка проектує всі одвічні людські проблеми (добра і зла, любові й ненависті, проблему вибору, людських взаємин і ще дюжину різних життєвих негараздів і «гараздів»). Письменниця мандрує з теперішнього (справжнього) в минуле («чарівну казку»). На майбутнє не посягає, оскільки вважає його «фантастичним» і теж «казковим». І ти, як читач, застрягаєш, бо вже не можеш покинути напризволяще цих бідних героїв, на яких звалилося все зло світу… Як же складеться їхня доля?

Головна героїня роману – Ярка – цілком пересічна особистість. Звісно, зі своєю «лоскітливою» історією, мурахами в голові й бридкими тарганами в серці, про яких вона час від часу згадує. А ще в неї є страшна річ… Властива переважно дітям. Вона має Сумління. Хоч і добре приспане бізнесовими потребами, особистими запитами на життя й іншими незамудрованими речами пересічного сноба.

Однак у житті кожної людини настає момент, коли сідають «батарейки». Такий собі вимушений stop. Сумління прокидається, починає нишпорити у всіх закутках твоєї не до кінця зіпсованої душі. Ти мимоволі втікаєш від усього світу – і натискаєш replay. Звісно, в уяві. Починаєш гортати свої запилені життєві записи, щоб знайти відповідь на одне-єдине питання: «Чому?». Людина починає копирсатися в причинах, аналізувати наслідки, а головне – шукати себе у всьому цьому життєвому вариві. Так сталося і в Ярки…

Марина Соколян пропонує читачеві досить просту історію про «просто простих людей» (саме так авторка називає селян, серед яких її героїня проводить добру частину часу, в їхньому оточенні вона шукала себе і ховалася від світу). Однак ці «прості люди» не такі вже й прості (або прості непросто). Якби вони були простими, то не було б цього роману, не було б й інших…

Авторка підключає до своєї історії філософію мудрого Макіавеллі («Чини добро, поки можливо, але вмій чинити зло, коли необхідно»), Сковороду із його «філософією серця», Сартра з його поглядом на людину з «сьомого поверху» («Герострат»), але, врешті-решт, залишає місце для власного вибору читача… Із запропонованих концепцій кожен може вибрати «свою», а в кращому разі – створити власну, синтетичну філософію свого життя.

«Серце гарпії» не стільки вчить, скільки закликає: «Дівчинко, вийди з власної тіні – це дивосвіту контурна лінія. Раз перекреслене серце воскресне, бо б’ється луною справжнього імені».