Category Archives: Рецензія

Магічні здібності Марини Соколян

Рецензія на “Баладу для Кривої Варги”
“СУМНО”, Марина Зайдель
04.07.2006

Відзнака Марини Соколян в “Коронації слова-2004” подарувала нам нову книгу письменниці – “Балада для Кривої Варги”. Книга складається з однойменної повісті та декількох оповідань, в яких зберігається традиційність письменства Соколян.

Повість “Балада для Кривої Варги” ще раз засвідчує неабияке зацікавлення письменниці селянськими забобонами, міфілогічними традиціями та магією. Повість нагадує добру дитячу казку, де події розгортаються за наперед відомим сценарієм: чари-кохання-чари-смерть. Здається, авторка навмисно грає тим, чи розуміється читач на тексті, вплітаючи в повісті дитячий сюжет про відьму Варгу та історії про акторку театру чи дискусію двох науковців. І їй вдається маніпулювати свідомістю, бо до останніх сторінок залишається відчуття смислової незалежності трьох сюжетних ліній, які ховають і проносять крізь текст одну ідею, – філософську тезу театралізованості життя: можливість існування “ідеальних глядачів”, що прагнуть поділитись думками чи обговорити деякі сцени “вічних акторів”. “Балада для Кривої Варги” – це співіснування творчого та буденного в світі, який вже був створений до нашої появи.

П’єса “Душогуби і Дух капіталізму” – це коротенька сцена зі світу бізнесу – іронічна пародія на взаємовідносини співробітників. Вже з переліка дійових осіб відчувається алегоричність – генеральний директор – князь демонів, директор з маркетингу – дух ночі, менеджер з реклами – потопельниця, менеджер з продажу – демон, бренд-менеджер – вампір.

Абсолютно не подібні за тематикою та манерою викладу оповідання, які включенні до книги: “Свято дурнів”, “Вічний ідол”, “Мадонна”, “Терапія”. В кожному з них сюжет фактично відсутній – це своєрідний потік свідомості, гротескні та сентиментальні відчуття навколішнього світу.

Марина Соколян як добра казкарка переміщує читача в неіснуючий вимір, допомагаючи йому перекреслити межи буднів, натомість пропонуючи власну інтерпретацію чарівного світу книги.

Відчуй творчий екстаз! (…до чого призводить життя у вирі ілюзій…)

Портал “ХайВей”, Ірина Кірошка
28.11.2009

Вони шукають зорі вдень, прагнучи бачити сонце вночі; вони живуть недосяжним, а оволодівши ним, розпочинають проклинати себе за те, що мали змогу одержати бажане; їх захоплює невідоме, небезпечне, непримиренне, а буденне штовхає у прірву нудьги; вони живуть смертю, помираючи життям… вони – звичайні люди ззовні, звичайні органічно зсередини, і єдине, що не дозволяє їх ідентифікувати разом із черговим перехожим – це безмежний духовний світ, сенсом якого є просто ілюзія…

Тут розповідається зовсім не про особистостей, котрих мучать гострі психічні розлади, не про індивідуумів, що опинилися у миттєвому стані афекту – тут говориться саме про той випадок, коли світ розуміється під призмою фантазійного індивідуального сприйняття, а стан підвищеної емоційності можна охарактеризувати позначкою «нескінченність», бо мова йде про творців мрій, для яких «неформальність» у всіх аспектах – це стиль життя. Жага до оточення себе предметами, створеними із ілюзорних матеріалів за допомоги ілюзії, живе в «обраних» від самого народження і здатна проявлятися у найрізноманітніших галузях буття: музикування, письменство, мандрування. І єдине, що об’єднує усіх «не від світу цього», котрі цураються обивательського існування: і митців, і шукачів пригод – це палке бажання щосекундно заново переживати пристрасть, біль, бути перемішаним із багном та відчувати на смак, запах, звук атмосферу тріумфу, тобто вбивати стандартність та виходити за межі, якими обрамляє наше життя доля.

Фантазія митця безпроблемно втілюється у сучасне життя, переймає його ритм та продовжує розвиватися, але часто вона повертається до сторінок колишніх часів існування, до снів, і, перемігши фатальність, яка втрачає власну силу так невідворотно, пропорційно руху годинникової стрілки, інтерпретує сюжети буття на свій манер.

Марина Соколян, насмілившись втрутитись у недозволене, незмінне, не злякавшись поєднати такі небезпечні авантюрні компоненти, як мрія, ілюзія, фантазія, магія, сни, талант, і додавши туди філософських думок, написала романи «Балада для Кривої Варги» та «Ковдра сновиди». Книги хоча й різняться концепційно, проте мають яскраву збіжність – у кожній з них те, що в сучасному світі вважається давно загиблим, активно діючи, набуває першочергового значення. І якщо «Балада для Кривої Варги» – місце дії так званої «побутової магії», то досить складна для сприйняття «Ковдра сновиди» апріорі видається вікном у світ, створений аж занадто особою із гіпертрофованою уявою та неперевершеною фантазією.

Так званий аналітичний мюзикл «Балада для Кривої Варги» – сповідь, де хаотично перемішуються безсмертні примхи, правила; де царюють магічні сили, духи природи, де чари загиблих, втілюючись у загадковий образ та представляючи конкретну ідеологію, діють у творчому світі. Тут Марина Соколян концентрується на порівнянні сільського та місцевого колориту, доводячи при цьому, що відсоток можливості вижити не залежить від місцевості, а лише – від особистих якостей.

У «Баладі для Кривої Варги», принципі, як і в реальному житті, площа існування – полотно, мелодія, сцена, аркуш, а людина – об’єкт, нота, актор, слово… І лише найсильніші, найекспресивніші, найсміливіші стають художниками, композиторами, сценаристами, письменниками…чужих життів. Причина – гнітюча приземленість домінуючої більшості – ПРОБЛЕМА СЬОГОДЕННЯ:

Ти ідеш, мій друже
Як прийшов, байдуже.
Наша гра яскрава
Не любов – вистава…

Але й усім художникам, композиторам, сценаристам, письменникам, і таким, як головна героїня Лада, складно втриматися на крутих віражах життя, бо солодкий смак ілюзії екзальтує сміливців, дає шанс втілити власні сили, а врешті-решт вимагає за це плату – екстрагування задля звільнення простору іншим «творцям». «Є щось більше від життя, що ми боїмося втратити? Однак, такого простого не може бути – немає нічого більшого від життя – як не може бути нічого більшого за всесвіт. Наше життя є єдиною реальністю, яку ми знаємо. Тож, все, що ми вважаємо ціннішим за життя – ілюзії. А втім ілюзії – це теж не дріб’язок». «Балада…» – роман написаний для тих, хто відчуває власну оригінальність, винятковість та не боїться стати понад іншими, розуміючи, що «Сarpe diem!» не завжди вдається (про що й йдеться у творі та зображується на прикладі долі Лади та її матері Аманти). Хтось може бачити у такому собі аналітичному мюзиклі казку про кохання та чари, а хтось, спромігшись заглибитися у сюжет більш детально, помітивши підтекст, – навчитися стратегії розкриття таланту та зрозуміти, чому гаснуть справжні зірки…

День збігає
Сон розтане
Біль стихає
Ніч настане…

Роман Марини Соколян «Ковдра сновиди» – також простір для дії фантазії, місце, де найвідвертіші ілюзії мають змогу оживати. Проте, тут сюжет ґрунтується на міфічних засадах, де герої – боги, а плацдарм дії – вигадані країни, острови. Золотосяйний Айну, богиня доброї долі Тахея Елеус, бог-коваль Йогде, богиня мудрості Сефес – образи роману, котрі взаємодіють у просторах Старої Епохи, куди прокрадається художник Барт Анатолій – ще один творець, що живе ілюзіями.

«Слід звернути увагу на підзаголовок «виправдання безладу», адже підзаголовок, якщо він є, завжди каже більше ніж сам заголовок. На думку Марини Соколян, «…хаос ніде не зник із-під насипів заборон, вантажу моралі та наліпок «табу». Часом він стукає у двері свідомості, й часом йому відкривають».», – пише про «Ковдру сновиди» Іван Коломієць.

«Ковдра сновиди» не боїться епатувати читача. Згадаймо, принаймні епізод, де золотосяйний Айну стає містом Ірамом чи згадки про Фаеллан – таємничий острів, котрого взагалі не існує… Дійсно, ірраціональне дивує, спантеличує, зате додає екстремального присмаку життю. Аналізуючи «Ковдру сновиди», варто прийти до висновку, що цей роман вчить, як, бажаючи жити у світі ілюзій, снів, фантазії, стати не просто митцем – а митцем-мандрівником, тобто винайти свій, особливий, стиль буття.

Отже, романи Марини Соколян: «Балада для Кривої Варги» та «Ковдра сновиди» – це твори, які хоча й різняться тематично, мають спільну ознаку – основну ідею, що має бути донесена до читацької аудиторії. Обидві книги частково побудовані на протиставленнях. У них реальний світ переплітається із вигаданим, і межу вже відшукати стає неможливим. Зваживши на такі обставини, зовсім не дивним видається той факт, що авторка сміливо використовує найнезбагненніші вирази-оксиморони, при трактуванні яких занадто приземлений читач почуває себе спантеличеним.

«Балада для Кривої Варги» та «Ковдра сновиди» показують життя під новим ракурсом, ще раз підтверджуючи, що протиставлення «боротьба за ілюзії-буденне існування» можна аналогізувати до станів «амок-кома»…

 …Лишається тільки обрати кожному із нас свій шлях: чи то спокійне, виважене крокування, нібито сірої тіні, уздовж вузьких вуличок мегаполісу, чи то різкий стрибок непередбачуваної Особистості в екстатичний вир світу творчості та ілюзій.

 

Тоска по чуду

“Корреспондент”
26.11.2005

Марина Соколян
Ковдра сновиди. Виправдання безладу. – К.: Факт, 2005, 236 с.
Оценка ****

Поиски ответа на вопрос, почемe чудеса покидают мир, уводят Марину Соколян далеко от первых произведений – реалистичности повести Кодло и мистичности Балади для Kpuвої Варги. И приводят к оправданию беспорядка. Но сделано это элегантно и убедительно – на зависть лучшим адвокатам.

Ковдра – фэнтези, но философская, поэтому любителям незамысловатых квестов сюда лучше не заходить. Но и пренебрежительный ярлык “эскапизм” на книгу вряд ли можно повесить: слишком уж похож на наш выдуманный мир, из которого уходит все иррациональное, в том числе боги, магия и те люди, которые не могут жить только удовлетворением естественных потребностей.

“Сказки пишут для храбрых” – утверждал поэт Александр Коваленков, и эта книга из таких. Смелость тут нужна не только для того, чтобы посмотреть в глаза чудовищ реального мира через увеличительное стекло фантазии и дать себе труд осмыслить прочитанное, но и чтобы иногда признать собственную малообразованность. Молодая киевская писательница пренебрегает принципом “будь проще, и люди к тебе потянутся”: на каждой странице явно прослеживаются ее незаурядная эрудиция и высшее образование. Вплоть до того, что простой рыбак использует слова вроде “параферналия”. Впрочем, в сказке все возможно.

Ілюзія як життя – і навпаки

“Книжник-Review”, Кіра Кірошка
Серпень, 2006

Вони шукають зорі вдень, прагнучи бачити сонце вночі; вони живуть недосяжним, а оволодівши ним, починають клясти себе за те, що дістали змогу одержати бажане; х захоплює невідоме, небезпечне, непримиренне, а буденне штовхає у прірву нудьги; зони живуть смертю, помираючи життям. Вони – звичайні ззовні люди і єдине, що не дозволяє їх ототожнити з черговим перехожим – це безмежний духовний світ, сенсом Ч якого є просто ілюзія…

Тут ідеться зовсім не про тих, кого мучать гострі психічні розлади, не про індивідуумів у стані афекту – ідеться саме про той випадок, коли світ розуміють крізь призму фантазійного сприйняття, коли стан підвищеної емоційности можна схарактеризувати позначкою «нескінченність»: мова про творців мрій, для яких «неформальність» у всіх аспектах – це стиль життя. Це палке бажання щосекунди заново переживати пристрасть, біль; відчувати на смак, запах, звук атмосферу тріумфу – тобто виходити за межі та стандарти.

Марина Соколян насмілилася втрутитись у недозволене й поєднала такі небезпечні авантюрні компоненти, як мрія, ілюзія, магія, сни, талант, філософування – і написала романи Балада для Кривої Варги та Ковдра сновиди. Книги хоча й різняться концепційно, проте обидві – про те, що в сучасному світі вважається давно відмерлим, а проте активно діє: у «Баладі…» це так звана «побутова магія», а у складнішій «Ковдрі…» – гіпертрофована уява.

Так званий аналітичний мюзикл «Балада для Кривої Варги» – поле, на якому хаотично перемішані примхи і правила, магічні сили й духи природи. Декорації буття – полотно, мелодія, сцена, аркуш, а людина – тільки штрих, нота, слово. Й лише найсміливіші стають художниками, композиторами, сценаристами, письменниками… чужих життів. Солодкий смак ілюзії екзальтує сміливців, дає шанс втілити власні сили, але и вимагає за це плату… «Балада…» – роман для тих, хто відчуває власну винятковість та не боїться стати Іншими. Хтось побачить тут лише казку про чарівне кохання, а хтось помітить і підтекст: чому гаснуть справжні зірки…

Останній роман Марини Соколян «Ковдра сновиди» – також є простором, де най-відвертіші ілюзії спроможні оживати. Проте, тут сюжет грунтується на міфічних засадах, де герої – боги, а плацдарм дії – вигадані країни, острови. Золотосяйний Айну, богиня доброї долі Тахея Елеус, бог-коваль Йог-де, богиня мудрості Сефес взаємодіють на теренах Старої Епохи, куди прокрадається художник Варт Анатолій, ще один творець ілюзій. Слід звернути увагу на підзаголовок книжки: «Виправдання безладу»: «На думку Марини Соколян, хаос ніде не зник із-під насипів заборон, вантажу моралі та наліпок «табу». Часом він стукає у двері свідомости, й часом йому відкривають», – пише про «Ковдру сновиди» Іван Коло-мієць. Тож, цей роман виглядає на такий собі «путівник» країною снів, де живуть наші найсміливіші мрії.

«Балада для Кривої Варги» та «Ковдра сновиди» показують життя під новим ракурсом, стверджують, що протиставлення «боротьба за ілюзії/буденне існування» можна аналогізувати до станів «амок/кома». І кожному лишається обрати своє: чи то виважене крокування сірою тінню уздовж вузьких вуличок мегаполісу, – чи то стрибок непередбачуваної Особистости в екстатичний вир творчих ілюзій.

В пошуках втрачених снів

Рецензія на останню книгу Марини Соколян “Ковдра Сновиди”
“СУМНО”, Вано Крюґер
31.07.2006

Куди діваються втрачені сни? Куди поділась магія Старих Епох? Куди майже без сліду зникла та ірраціональність, завдяки якій давні маги отримували нечувану владу? Кожен з нас, принаймні в дитинстві, хоча б раз задавався цими запитаннями, й блаженний той, хто продовжує їх задавати й зараз. Останній роман Марини Соколян “Ковдра сновиди” якраз й дає відповіді на ці запитання. Відповіді хиткі й ілюзорні, такі ж самі як поставлені запитання.

Слід звернути увагу на підзаголовок “виправдання безладу”, адже підзаголовок, якщо він є, завжди каже більше ніж сам заголовок. На думку Марини Соколян, “хаос ніде не зник із-під насипів заборон, вантажу моралі та наліпок “табу”. Часом він стукає у двері свідомості, й часом йому відкривають.” “Ковдра сновиди” розповідає саме про ті часи, коли боги жили разом із людьми. Коли серед людей ходили й золотосяйний Айну, й богиня доброї долі Тахея Елеус, й бог-коваль Йогде, й богиня мудрості Сефес, й богиня-матір Лахес. Але людство винайшло культ, й приспаним жерцями богам не залишилось місця в людському світі, спочатку культивованому, а потім й зраціоналізованому, зрештою мертвий привид здорового ґлузду переміг живих богів. Але “боги не померли, ні – всі вони спали, подолані довічним забуттям… Адже боги не можуть померти, лише заснути, чи втратити пам’ять”, – як завжди, говорить всепереможний оптимізм Марини Соколян, за який її ми всі й любимо. Лише Фаеллан, – таємничий острів, якого не існує, й який населений духами стихій, айя, які живляться людськими емоціями, де не де виринає з небуття перед котримсь заблукалим рибалкою, щоб підживитись його мареннями, й поповнити своє зріділе населення копіями його та його коханої, зідеалізованої ним, щедро винагородивши його матеріалізацією мрії, цілої античної амфори, без жодної тріщинки, щойно видобутої з морського дна, призначеної коханій в подарунок, в реальному житті кохана виявилась шльондрою…

Але ірраціональне не могло зникнути безслідно, золотосяйний Айну став містом Ірамом, в якому знайшли притулок всі втікачі зі Старої Епохи, зі знищеного міста снів Єрухалома, зокрема сам його володар хитрий Маалех. Лише через забуті сновидіння й ще через картини художника Барта Анатолія, який знайшов туди хід, можна до нього потрапити. Придивляйтесь до кожної картини, яку ви хоча б десь побачите, якщо на ній зображено різнобарвне місто, казкове у своїй карнавальності, а в кутку буде валятись забутий шерстяний шарф, – це й буде казкове місто Ірам, місто забутих снів.

Просто о сложном

“Корреспондент”, Татьяна Потапова
5.05.2007

Марина Соколян.
СТОРОННІ В ДОМІ
Факт, 2006. 320 с. Оценка *****

Новый роман Марины Соколян Сторонні в домі существенно отличается от того, что сегодня принято называть сучукрліт. то есть современной украинской литературой. Например, общим настроением книги – отсутствием в ней негатива и сплина, которыми насыщены произведения многих отечественных авторов. Соколян пишет, выдумывая почти сказочные сюжеты и вырисовывая характеры персонажей, как добрая фея.

Выгодно отличает ее манеру так же богатый образами и самобытным юмором язык – автор отказалась от нецензурщины и низко го стиля, что добавляет текстам особой привлекательности в глазах ценителей литературной эстетики. Кроме того, писательница не “штампует во всех смыслах этого слова – начиная от отсутствия штампов в метафорах и заканчивая отсутствием таковых в выборе идей для своих произведений. Каждое из которых – не просто история с лихо закрученными сюжетными перипетиями, но еще и возможность получить оригинальный культурологический бонус, поскольку в том, что и как пишет Соколян отображается ее интерес к культурам мира.

Таков и роман Сторонні в домі, совмещающий философское содержание и легкую форму изложения. Как читателям, знакомым с прозой писательницы, так и собирающимся начать знакомство с ее творчеством с этой книги – пища для ума гарантирована.

На этот раз нам предлагается экскурс в еврейскую культуру – в формате детективного сюжета, который стремительно разворачивается в городе башен, чешской столице Праге. Фабула строится на загадочном убийстве старого еврея Якова Левина, с которым главный герой, радиоведущий Ян Рейвах, знакомится уже заочно – через страницы личного, довольно необычного дневника покойного.

У Яна, на первый взгляд, есть все – работа и стабильный быт (во многом благодаря очаровательной молодой жене Миле), но мечтает он совсем о другом, таинственном и далеком, неизвестном, недостижимом и потому таком желанном… Как Лея Браха. до неприличия умная и соблазнительная портниха, подруга жены старика Левина. Именно она становится для главного героя Шехиной – отображением присутствия Творца в его жизни. Она и есть той тайной, к которой Ян подсознательно стремится. Впрочем. Лея задерживается в его судьбе ровно настолько, чтобы дать почувствовать легкое прикосновение к сердцу.

Но кто знает, скольким растерянным на Земле нужен импульс, еле заметный толчок к тому, что они безуспешно ищут? И такие “погонщики” бродят по миру, часто не имея собственного дома, ибо “дом – это стены, возведенные любовью и закрытые страхом”. Да и нужен ли им дом? Ведь в их распоряжении – такой огромный в своей бесконечности мир.

Марина Соколян. “Стороні в домі”

Журнал “College”, Татьяна Шурина
Лютий 2008

Честно говоря, первый же абзац, в котором, кажется, метафор было больше, чем самих слов, ввел меня в небольшой ступор. Потребовалось сознательное усилие мысли, чтобы распутать клубок иносказаний и понять, что же в этой реальности происходит. Дальше по тексту нагромождения эпитетов и синонимов вызывают искреннее уважение к автору – сколько же нужно было перекопать словарей, чтобы так расстараться? Однако этот же текст, по которому можно учить литературный украинский язык, отвлекает внимание чи тателя от событий и героев, что вдвойне обидно, поскольку за словесной вычурностью легко пропустить интересные мысли и детали. Однако уже после первого раздела умело запутанная интрига заставляет про это забыть.

Предпоследнее творение Соколян представляет собой романтически-мистический детектив, в связи с чем может вполне уверенно претендовать на звание «нашего ответа Дэну Брауну». Вопиющая положительность характеров главного героя и его окружения и следование фабуле «наши победят, а они поженятся» тоже вписываются в рамки Дэн-Брауновского жанра. Правда, интенсивность сюжетных поворотов здесь на порядок меньше, зато личностно-отношенческая линия проработана глубже и подробнее. Собственно, о том и название, о том и роман – как могут люди быть чужими, живя рядом, и можно ли эту отчужденность преодолеть. Все это под соусом из меломанских подробностей (поскольку главный герой – ценитель исключительно качественной музыки) и модной нынче Каббалы, которая присутствует в виде отрывков перед каждой главой.

 

Адская благодать

Марина Соколян «Херем». К.: «Факт», 2007
Журнал «Шо», Юрий Володарский
8.05.2008

Сначала удивляешься – неужели милая девушка Марина Соколян дерзнула сочинить альтернативное Евангелие? Неужели, подобно Булгакову, посмела замахнуться на Господа нашего, так сказать, Иисуса Христа? Причины для подозрений имеются: действие происходит в антураже пустынь и пальм, в географических названиях звучит нечто похожее на Самарию, Иерихон и Иерусалим, строгий самодовлеющий закон сильно смахивает на иудейский, да и попавший в пророки сын раба Гур вполне мог быть сыном плотника.

Потом оказывается, что Гур, он же Маззакин, он же Асата, он же Малхи, он же сатана, падший ангел, изгнанник горы Херем, черт знает кто такой, на роль Иисуса не претендует. Хотя и выполняет отдельные его функции – частично учитель, немножко сын Божий, маленько Спаситель. Правда, кроме того, он еще и разбойник (что будет, если совместить Христа с Варравой), прелюбодей (привет Скорсезе!) и обманщик (Одиссей, что ли?). По-видимому, какое время на дворе, таков божий вестник.

Недавно прошедший в Киеве Портал фантастики признал «Херем» своим и даже вручил его автору премию «Открытие себя». В этом есть своего рода ирония судьбы: повесть, претендовавшая на нечто большее, стала жертвой жанрового ограничения. Более того, один критик причислил «Херем» к фэнтези, а другой и вовсе сравнил его с компьютерной игрой. Возможно, зоилам претили некоторая схематичность – персонажей, сюжета, библейских параллелей – и слишком уж агрессивный экшн. Порой кажется, что Соколян принесла в жертву глубину ради остроты.

«Херем» на иврите означает некий сакральный запрет. Причем запрет как положительного, так и отрицательного характера, уравнивающий под одной лексемой и святое, и проклятое. В том-то и суть: хорошее и плохое, светлое и темное, божественное и земное, праведное и грешное в повести так тщательно перемешаны, что порой неотличимы одно от другого. И это уже никакое не фэнтези, а наша с вами, дорогие друзья, прекрасная новая повседневность.

Провокаційна казка

Журнал “Новинар”, Тетяна Потапова,
№20, ЧЕРВЕНЬ 2008 (30 травня – 5 червня)

Моя дивна звичка починати читання з кінця виправдала себе у випадку з повістю Марини Соколян «Херем», де остання сторінка задала тон. Рекомендований авторкою музичний супровід куди включено композиції гуртів Rage, Stratovarius та інших рок-монстрів, що перемежовуються із симфонічною готикою, налаштувала на потрібний (читай – містичний) лад, бо ж ідеться у книжці про таємницю вигнання, про янголів, відступників та кордони між раєм і пеклом. Повість уже пройшла перше бойове хрещення – деякі критики назвали її «спробою євангелізації комп’ютерних ігор», а самій авторці навіть приписали «кровний чи духовний зв’язок» з єврейством. Утім, наявність релігійних алюзій не дає приводу вважати, що письменниця взялася пропонувати читачеві християнізовану версію гри Diablo. «Херем» є помітною спробою розбавити похмурість та мат як елемент авторського стилю постмодерних творів, якими зараз повняться книгарні, заплутаною казкою, написаною багатою мовою.

Головного героя (за бажання самому обирати життєвий шлях) сам Творець вигнав з оселі богів, гори Херем. Встигнувши за час поневіряння побути рабом, розбійником і бунтарем, визнаний затятим злочинцем Асата не втрачає доброти та відчуття справедливості. Образ персонажа провокаційно наближений до Ісусового: Божий Син подорожує країною, проповідуючи своє вчення та допомагаючи скривдженим. Після того як Асата згодовує пеклові свою кров, доля складних стосунків із Батьком та Батьківщиною врешті вирішується.

Версії походження світу, відмінні від загальноприйнятих, часто мають суспільний резонанс, однак текст Соколян не претендує на лаври серйозної релігієзнавчої праці. Тож занадто серйозне тлумачення цього тексту тільки зашкодить. Авторка антропологізує релігійне, зображуючи Асату богом, якому не чужі людські прагнення. Герой бореться за власний вибір і не зраджує собі. Відстоювання права наближує його до звичайної людини, з її бажаннями і здатністю бунтувати проти усталеного і неприйнятного для неї порядку Відчайдушному вигнанцеві таки стає сміливості зробити вирішальний крок. Тож, можливо, слід відступити від нарікань на авторку за зухвалість у трактуванні християнства, а просто припустити можливість цілком імовірної ідеї.

Творам молодої літераторки – і «Херем» тут не виняток – притаманний поштовх до глибшого пізнання понять, назв та власного «я», до своєрідної роботи над текстом та зусиль, яких не дуже прикладаєш до, наприклад, популярних нині «міських молодіжних романів». Цього разу Марина Соколян додала дрібку провокації, відкриваючи інший погляд на те, що вважається поза дискусією. Щоб зрозуміти в цій казці мораль, треба просто наважитися на діалог.

Марина Соколян: Достукатись до Херему

“Сумно”, Дмитро Шульга
31.05.2008

Перш за все хочу поскаржитися на те, що сучасні українські молоді письменники чомусь не дуже прагнуть, аби їхні книги читало якомога більше людей. Справа навіть не у тиражах і не у тому, що вітчизняну книгу важкувато нині знайти на полицях книжкових магазинів (якщо останні взагалі є у Вашому населеному пункті). А у тому, що деяким сучасним літераторам властиве унікальне вміння відвернути потенційного читача буквально з перших сторінок книги.

Ясна річ, ми пам’ятаємо, що ще з давніх часів відомо, що українці довго запрягають, але швидко їдуть. Проте не хочеться, аби це народне прислів’я можна було застосувати до літературного твору.

От, наприклад, Марина Соколян у повісті «Херем» , як на мене, «запрягає» занадто довго. Поки в дебюті книги розберешся, що таке, скажімо, Шеол і Херем або ким доводиться Алука Нічній Нареченій – тебе кілька разів встигає добряче схилити до сну. Проте, з іншого боку, неінтригуючий початок є чи не єдине, що можна закинути «Херему». Ось тільки за наявності подібного зачину певна частина читачів ризикує все ж таки на ньому і зупинитися, таким чином позбавивши себе, на жаль, задоволення від читання цікавої за композиційним наповненням та за ідейним вирішенням повісті.

Сама назва «Херем» відсилає нас до Тори, де це слово має значення предмету, який заборонений для використання або навіть доторкання. Причому заборонений або через вищу ступінь неприйняття для Бога, або, навпаки, через виняткову священність. І використовуючи подвійність трактування цього поняття Марина Соколян і вибудовує власну варіацію сказання про Божого Сина, котрого Бог-Отець відсилає порятувати світ, відділивши світло від темряви та встановивши між ними правічний гармонійний зв’язок.

До того ж, на радість читачу, авторка не надто заглиблюється у хащі багатозначності євангельської символіки. Тому кожен, хто все ж візьме до рук цю книгу, матиме всі шанси бути неабияк втішеним, що його читацького досвіду вистачає, аби без особливих труднощів розпізнати у тексті щедро розсипані, і не тільки біблійні алюзії.