Category Archives: Рецензія

Вежі та підземелля

 

Портал “Книжкова скриня”, Наталія Дев’ятко
14.11.2014

Марина Соколян. Вежі та підземелля. – К.: Грані-Т, 2008. – 168 с.

Підзаголовок цієї книги – «притча-фобія», хоча особисто я назвала б цей твір філософською притчею. Твір поділений на три розділи «Барон», «Похід» і «Валдарра», кожен з яких присвячений психологічним проблемам, думкам і враженням головного героя.

Книга складна за структурою. У світі, де відбуваються події, є чарівництво, але воно чітко не виражене, й часом здається, що ніякої магії немає, її підмінюють собою людські забобони. Сила думки велика, і ще невідомо, з чим важче боротися – з магією, чи з самовпевненістю та обманом.

У цьому світі не існує добра і світла, хоча іноді здається, що темряві, страху і відчаю протистоїть щось добре. Доброта фальшива, але, щоб це осягнути, потрібно пройти шлях до кінця і зрозуміти, що ні зло, ні світло не можуть стати твоїм притулком. Це дуже складний вибір, який може заплутати будь-якого, і, щиро кажучи, у творі я не побачила жодного героя, який зробив би правильний вибір.

У творі три основних лінії: дві суто філософські, й одна подієва, але й філософська водночас, тут філософія показана через думки і вчинки. Дві світоглядні системи, які проявляються у вигляді релігійних ідей, борються між собою. Кожна з цих систем має свій голос, свої священні тексти, і якщо спочатку ці вставки сприймати складно, згодом розумієш, наскільки міцно вони вплетені у малюнок оповіді і подій.

З одного боку філософію умовної темряви представляють Арод та Ісу, «брати ненароджені, цар і пророк». Їхнє божество – Небо, а Земля – колиска брехні і розпусти. Люди поділені на касти, і вища каста недоторканна, життя нижчої ж нічого не варте. Тільки кривава відзнака, кров представника вищої касти, дана з доброї волі, може змінити долю людини, яка народилася серед нижчих. Страх перед Темним Володарем виховується з дитинства і потім керує всім життям людини.

З іншого боку – жриця, яка сповідує гармонію музики життя. Це складна філософія, але вона неймовірна у своїй деталізації. Світ уявляється арфою, яка грає нескінченну музику, а кожна людина – частина її. Немає добра і зла, є мелодія, лейтмотив, а життя відбирати в інших не можна, бо тоді приймаєш на себе мелодію вбитої тобою людини.

Кожна з цих світоглядних систем прагне владарювати над світом, кожна з них хоче заволодіти ще однією душею, знайти в особі читача однодумця і вірного союзника.

Наведу лише по одній думці, закодованій у цих вірах.

«Той, хто шукає гармонію сили, щасливий певністю, виповненням свого активного начала, перемогами і звершеннями. Той, хто прагне гармонії гнучкості, щасливий плинністю, спогляданням, тишею самодостатності, мудрістю взаємопроникнення. Той, хто поєднує в собі силу і гнучкість, найчастіше нещасливий, бо не знаходить втіхи ні в борні, ні в спокої. Називають таких – люди міжладдя чи, інакше, приблуди. Ті ж, хто не має ні сили, ні м’якості, несуть спустошення собі і світові. Називають їх – люди безладдя або руйнівники» (С.17).

І вже від борців із Темним Володарем:

«Чотири чесноти повинні ви віднайти в собі, чотири висоти сягнути для того, щоби відкинути земне і наповнити серце світлом. Перша чеснота – страх. Лише глибокий правдивий страх викарбовує ту безодню, яка чекає на відступника. Адже лише той, хто боїться покарання, вартий нагороди. Страх – це вказівник, який не дозволить вам помилитися, обравши шлях, що веде до підземель. Друга чеснота – нещадність. Той, хто вміє завдавати болю, допомагає братові своєму відректися від земного, від тілесного – джерела бруду і спокус, що відвертають від правди. Третя чеснота – зневага. Обраний Небом не повинен знатися з нижчими за себе, аби не забруднитися їхніми мерзенними бажаннями, не принизити себе в очах братій та Небесних прелатів.

Четверта чеснота – зречення. Аби вірно служити Небу, ви повинні зректися задоволень, зректися надії, милосердя і справедливості, бо вони є звабливими пастками Темного, котрий чекає на узбіччі» (С.28-29).

Подумали, що зрозуміли, на чий бік стати у цій світоглядній суперечці? Повірте, дуже легко помилитися, роблячи висновки так швидко.

Важко іти дорогою свого життя… Між вежами і підземеллями, між страхами і мріями, до свободи, хай вона і виявиться пасткою… У цьому творі немає однозначності, і чим більше замислюєшся, тим складніше сприйняття кожної ситуації.

Головний герой – юнак Анджа родом з нижчої касти, який мріє про криваву відзнаку і тому видав себе за позашлюбного сина барона Черенбера. Сам барон теж непростий, про нього розповідають, що ця жорстокосерда людина не має жалості і співчуття. Він убиває, катує, знущається над нижчими за себе. І, зважаючи на те, що довелося пережити головному герою, у цю характеристику беззастережно віриш.

Але згодом починаєш сумніватися, чи насправді все так однозначно, задавати запитання, чому барон став таким, що насправді у нього на серці, про що він думає і що пережив сам. На жаль, зазирнути в думки барона немає можливості, і тут вдумливому читачеві доведеться самому шукати відповіді на свої запитання, і в тому теж зачарування цієї книги.

І є у цьому світі символ – далеке місто інтелектуалів, майстрів, митців. Вороже місто, яке потрібно спалити за будь-яку ціну.

Валдарра, місто за червоними стінами, – мрія, недосяжна, повна світла і барв. І коли головний герой потрапляє туди, то справжня Валдарра вражає своїм істинним обличчям. Я не буду розповідати, що саме побачив там юнак, з якими думками прийшов і що з ним там сталося, але у барвах нерідко ховається фальш, і коли приходиш зовсім з іншого світоглядного простору, її видно. Фальшива краса часом буває більш небезпечна, ніж мисливець, який полює на невірних у їхніх страхітливих снах.

«Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись у кутку комори від гніву діда Лема, коли той сердився, вкотре обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, коли вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво – питво, від якого навіть сумирні шаленіють, мов дикі свині весною. Малого те не втішало – свиней він боявся до корчів» (С.4).

Такий вхід у цей світ: зробиш крок, і за тобою зачиняються двері, і вибратися з лабіринту мороку і страхів можливо лише, пройшовши шлях повністю, відгукнувшись серцем і розумом на те, що побачиш і відчуєш.

Ця книга – випробування і для читача. Хтось втече від неї, підсвідомо відчувши, що нині заслабкий для таких психологічних випробувань. Хтось пройде шлях гідно і здобуде новий емоційний досвід, краще зрозуміє самого себе. А хтось знову і знову повертатиметься до тексту, шукаючи, де ж збився зі шляху, що книга досі його не відпустила.

Але у будь-якому випадку, цей твір викликає емоції і думки, і це його найголовніше призначення. Бо, здавалося, що книга була завжди…

Висновок: Ця книга несподівано вразила мене психологічною і філософською глибиною. Не можу сказати, що «Вежі та підземелля» для дітей, твір жорсткий та іноді брутальний, але вдумливий підліток знайде там для себе багато інформації для роздумів.

Але будьте обережними з цією книгою, вона дуже темна і може бути небезпечною для слабкої психіки.

 

“Серце гарпії” – роман про життя

“Пороги”, Анна Рябчич
01.12.2013

Коли починаєш читати цей дивовижний роман, то одразу розумієш декілька речей:

по-перше, від роману неможливо відірватися навіть на одну хвильку, він тягне тебе з головою у невгамовний вирій подій та емоцій, думок та мужніх дій;
по-друге, спершу можна подумати, що роман про якусь невиховану дівку, якій байдуже на все, крім себе;
по-третє, роман написаний настільки професійно, можна використати слово «інтелігентно», що другий пункт починає втрачати свою силу;

Але, коли розумієш, що читаєш вже останні сторінки, то цей роман стає для тебе романом-законом, романом-повчанням.

У романі Марини Соколян «Серце гарпії» розповідається про дівчину, на прикладі якої показано, які чесноти потрібно розвивати у собі, а від яких потрібно позбавлятися одразу ж. Можна подумати, що у головної героїні немає шансу змінити себе та своє життя, але раптово вона допомагає слабким людям, за що потім жорстко поплатиться, поплатиться за своє добро.  Та все ж, кінцівка роману дарує відчуття задоволенні після його прочитання.

Роман насичений вставними словами, спогадами з минулого, аналізом майбутнього, думками, емоціями, переживаннями, роздумами, діалогом зі своїм внутрішнім світом. Кожен може поставити себе на місце головної героїні, задати собі ті питання, які підіймає авторка й головна героїня. А промови власного серця героїні можуть показати, що ще не все втрачено.

Твір є повчальним для будь-якого покоління людей, але особливо для молодої аудиторії. Авторка пише вільно та сміливо, змушує замислитись над подіями описаного та власного життя, замислитись над своїм майбутнім, над тим, хто ти є та що б ти хотів змінити у своєму житті, які в тебе є страхи, а які мрії, чи потрібно щось змінити у своєму житті, щоб потім не було пізно. Підіймається проблема міста, проблема села, буденні проблеми. Тому, цей роман мусить знати кожен.

Інтелігентно – про невихованість

“Буквоїд”, Жанна Куява
12.09.2013
Марина Соколян. Серце гарпії. – К.: Нора-Друк, 2013. – 252 с. Читацький клуб.

Якби роман Марини Соколян «Серце гарпії», за який письменниця отримала премію дипломанта «Коронації слова-2012», називався «серце стерво» чи якоїсь «мегери», тоді сумнівів, про яку саме дівчину чи жінку йдеться у ньому, не виникало б. Тим часом авторка відшукала інше означення для своєї «лютої і сварливої» героїні (а саме це означає «гарпія»), ніби натякаючи читачеві: йтиметься у книзі про «недобру» людину, але – не пропащу.

(І в цілому, хоча цей роман – про невихованість, та написаний він навдивовижу інтелігентно).

Насправді Ярослава Немирович, молода головна героїня роману «Серце гарпії», і не була аж надто ницою та бездушною. Вона була такою, яких вельми полюбляє і радо приймає в свої володіння Його Величність Наш Час: пробивною, кмітливою, хитрою, вигадливою, вміла маніпулювати й переконувати, часом, аби досягти мети, йшла пробоєм, не вдавалася до особливої жалості, радше – до обману, завдаючи людям неабиякого болю… Але водночас Ярка таки взялася роздумувати над учиненим, а врешті багато чого переосмислила. І це дало свої плоди.

Сама Марина Соколян називає твір «Серце гарпії» – романом-антивихованням. Мовляв, якщо в класичному «романі-вихованні» йдеться про формування особистості й засвоєння нею всіляких чеснот, то в цій книжці описано обставини, які сприяють осягненню моральних вад.

Що спонукає дівчину з провінції перетворитися на гарпію?

Чи можна в нинішньому світі зробити кар’єру, не вдаючись до свідомої нечесності?

Де той початок, що веде до краю, за яким уже немає місця людським чеснотам?

Які переломні моменти спричиняють духовну деградацію молодої дівчини?

Чи треба остерігатися владних «упирів», таких, як Володимир Франк у романі, і чому?..

Ці та багато інших запитань ставить собі головна героїня і водночас авторка роману змушує задуматися над ними нас. І навіть дає відповіді, що їх, за доброї уважності, можна відшукати у доволі насиченому й густому тексті.

Загалом сюжетна лінія роману розгортається не лише довкола Ярослави, яка, щоби зрозуміти себе й уберегтися від небезпеки (стала свідком злочину знайомої людини), тікає від переслідування у далеке подільське село. А й охоплює засмічену злочинністю, неправомірністю та підлістю, не менше за міську, сільську реальність. Ярка зустрічає селян, які потерпають від пиятики, насильства і зради коханих, від наклепів та несправедливості, від брудних оборудок і навіть убивства. І саме тут проявляється справжнє єство головної героїні. Аби захистити слабких й зорганізувати покарання лихим, Ярка вдається до своїх природних і набутих талантів: глибокої аналітики, дивовижної фантазії, уміння впливати на емоції людей та змушувати їх чинити за її планом…

Згодом і за це вона поплатиться. За те, що зробить чимало добра людям, які за три тижні перебування у селі стануть для неї близькими, її звинуватять в обмані та негідництві. Але, як і належить добрій книжці, справедливість таки восторжествує.

Читати роман «Серце гарпії» – наче смакувати добірним ожиновим джемом – відчуваєш аромат, приємний нетерпкий солод, ситість, і раз по раз потріскують на зубах ягідні крупинки, які в тексті заміняють вставні слова. Їх дуже багато в мовному наповненні Марини Соколян. «Однак», «втім», «мовби», «отже», «певна річ», «власне», «либонь», «зрештою», «принаймні» – повторюються ледь не через речення, відтак створюють особливий і впізнаваний ритм.

Текст, утім, не дає втомитися, адже описи теперішності розбавлені спогадами про минуле і, що найцікавіше, слуханням власної совісті, промовами власного серця…

І мова Марини Соколян зачаровує… Дворові пси тут «зробилися сиві від дрібного, наче мливо, білого піску», «сміх душить, наче злодій, що наскочив з темного кутка», а «поглядом вільно можна було б забивати цвяхи»…

Цей роман буде цікавий передусім молоді, адже багато в чому стане відкривачем і засторогою. На прикладі Ярослави Немирович усі, хто йде таким же, як вона, шляхом, мають чудову можливість зазирнути у своє майбутнє, передбачити, що на них чекає, і вчасно зупинитися. А це, як видно з роману, дуже важливо зробити. Аби уникнути болю. Аби не зосталося «нічого, крім нього».

Эксперимент удался

“Корреспондент”
12.01.2004

Марина Соколян
Кодло (експериментальне дослідження). – К.: Факт, 2003. – 200 стор.

Сегодня один из самых популярных литературных героев – трикстер. мистификатор, жертвами жестоких или добродушных розыгрышей которого становятся окружающие. Иногда эту роль берет на себя автор, и весьма удачно – как в случае Хорхе Луиса Борхеса. Порою писатель вступает в сговор со своим героем, как Джон Фаулз.

Как бы то ни было, попытки эти в основном успешны – читатель хочет интриги и таинственности. В Кодле хватает розыгрышей, обманов и последующих разоблачений. А также умелой препарации явлений и людей.

Насколько далеко может зайти человек в экстремальных обстоятельствах? На что он пойдет ради спасения своей жизни? А ради чего-то менее значимого? Исследования показали, что практически на все. Главное – создать условия, в которых он поведет себя, мягко говоря, неэтично, но будет уверен в адекватности своих поступков сложившейся ситуации. Но как ее смоделировать? При наличии денег и поддержки высокопоставленных лиц это несложно. А что чувствуют подопытные – будь то крысы или люди – совершенно неважно.

Самое интересное – это ощущение, которое автор дарит читателю.

Вначале вы чувствуете себя демиургом или ученым, наблюдающим за немного жутким, но захватывающим экспериментом. А потом оказывается, что развязка на самом деле – еще не финал, а книга, как совы в известном сериале Дэвида Линча Твин-Пикс – совсем не то, чем кажется.

Марина Соколян. Кодло (експериментальне дослідження)

“Львівська газета”, Наталя Сняданко
лютий, №18, 2004

Нова серія шанованого київського видавництва має назву exceptis excipiendis, що в перекладі з латини означає “усе, крім того, що варте винятку” та пропонує “легке читання, що заохочує думати”. Тобто найбільш гостродефіцитний продукт на українському книжковому ринку. Книга молодої киянки, народженої в Полтаві, Марини Соколян якнайкраще відповідає поставленим вимогам. Таємнича Школа Містифікації прихованого факультету англійського університету в Сент-Ендрюзі чимось віддалено нагадує Гогвортс. Але якщо юних чарівників із романів Джоан Ролінґ навчають шляхетної “білої магії”, то учнів Школи Містифікації тренують у мистецтві обману. Студентів із різних країн поселяють разом у комфортабельному гуртожитку та розділяють на чотири групи, які повинні конкурувати між собою. Метою групи, в якій опиняється головна героїня Ірма Коник, є створити правдоподібну версію історії походження Школи й переконати в її вірогідності колег з інших груп. Студенти інших груп, у свою чергу, намагаються перешкодити виконати завдання, а також створити альтернативні версії, не менш переконливі та вірогідні.

Спершу гра видається всім захопливою та цікавою, як і дивовижні предмети, що їх читають у Школі – теорія містифікації, маніпулятивна психологія, теорія змови, сучасні політичні впливи на масову свідомість тощо. Студентів навчають переконливо залицятися, шукати у співрозмовника слабкі місця й доводити його до шалу, правдоподібно брехати, артистично переконувати аудиторію у своїй правоті і навіть вдавати власну смерть. Але поступово у шкільній атмосфері починають з’являтися загрозливі нотки – один за одним зникають учні, від’їзд яких пояснюють “власним бажанням” або “станом здоров’я”, аж поки одну зі зниклих дівчат – Дафну – не знаходять у підвалі прикутою до середньовічного знаряддя тортур.

Усім зрозуміло, що над ними проводять якийсь психологічний експеримент. Тільки який саме та наскільки це може загрожувати їхньому життю – цю загадку доведеться розв’язувати студентам школи, аж поки не відкриється моторошна правда…

Роман Марини Соколян – серйозна заявка на масову літературу, написаний жваво й дотепно, стилізований під “конспекти” Ірми Коник (місцями, щоправда, трохи перевантажений цією конспективністю і “науковою” інформацією), тут є навіть висновки та рецензія наукового керівника. І найголовніше – тема, яку розглянуто у творі, – наскільки обман і містифікація стали легітимними в сучасному суспільстві та перетворилися з методів неетичних і засуджуваних на масово застосовувані та відкрито пропаговані. Тема надзвичайно актуальна як у контексті політичному, так і філософському.

“Кодло” как зеркало современного мира

“Телеграф”, Юрий Чекан
29.01.2004

Главная героиня первого романа Марины Соколян “Кодло” Ирма Коник – девушка отчаянная. Во-первых, потому, что отправилась учиться в таинственную Human Sciense School английского университета Сент-Эндрюз, ничего толком не зная ни о самом университете, ни о школе, ни о предметах, которые там будут преподавать, ни о методах преподавания и целях обучения. Во-вторых, не испугалась проживания в одной комнате с незнакомым молодым человеком – бывшим иезуитом. В-третьих, успешно усвоила все учебные дисциплины школы – от “методов фальсификации” и “теории заговора” до “мистификации” и “манипулятивной психологии”. Наконец, сумела пережить и испытание ложью, и испытание правдой, вывернулась наизнанку – и сделала оптимистический вывод: “А может мы и есть – новый вид? Поколение без стыда и совести, поколение мистификаторов… Мутанты рода человеческого… Мы – поколение победителей. За нами – будущее”.

В конспектах Ирмы Коник есть такая запись: “Две формы существования мира: текст и реальность. Текст и реальность могут переходить друг в друга путем нейтрализации”. Так и в романе: это текст, моделирующий определенную реальность. Одновременно – это наша сегодняшняя реальность, воплощенная в тексте—”экспериментальном исследовании”. Обе формы существования мира полны лжи и коварства, стремлений и разочарований, манипуляций и симпатий, желания успеха и… И мистификации, которая включает: обман, игру, элементы режиссуры, фальсификацию и конспирацию.

Границы между этими компонентами весьма условны: в какой-то момент внешне безобидная игра превращается в жестокий обман, а побочные эффекты таких трансформаций весьма печальны: постоянный стресс, привычка ко лжи, утрата чувства реальности… Читатель, ищущий в романе точку опоры, будет дезориентирован: многослойность текста/действительности делает эти поиски бесперспективными, а любые найденные константы – временными и зыбкими. Этика? В прошлом! Ирония? Чересчур цинична! Исследование? Подтасовано! Источники? Фальсифицированы!

Остается читатель. Он, “собирающий” из фрагментов анкет, отрывков конспектов, авторских описаний, “отзыва руководителя”, “краткого списка использованной литературы”, эпиграфов из Роулинг, кардинала Ришелье, Байрона, маркиза де Сада, Марселя Пруста и прочего – текст. Не “экспериментального исследования”, а полифоничного романа, одного из самых захватывающих (и самых страшных!) в современной украинской литературе. Захватывающего, потому что соединяет черты психологического романа и детектива, исторического исследования и молодежного сериала, мистификации и репортажа. Страшного, потому что говорит о безграничности манипуляции, иллюзорности правды, темных сторонах человеческой природы и постоянных ошибках, которые мы делаем и которые нас ничему не учат.

Гарри Поттер и экспериментальное исследование

“Столичные новости”, Сергей Васильев-младший
27.04.2004

Поверить в миф может только тот, кто непосредственно его создает и в него втягивается. Дебютная повесть Марины Соколян «Кодло», вышедшая в издательстве «Факт», производит приятное впечатление добротно выполненной работы.

В провинциальный университетский городок Сент-Эндрюз, что в Шотландии, со всего света съезжается продвинутая молодежь для обучения в Школе Мистификации. Приезжает туда и девушка из Украины, некая Ирма Коник, обманом втершаяся в ряды прилежных студентов (что только подтверждает – именно здесь ей и место). В школе учат манипулировать общественным сознанием. Оболванивать людей. Превращать их в социальные автоматы. Естественно, чтобы править миром. (Полный рекламный набор, с которым нас за 99 франков познакомил Фредерик Бегбедер).

В этой школе все необычно. Не то что поступить, но и физически добраться сюда весьма непросто: героине пришлось даже немного побомжевать в неприветливо-угрюмом островном королевстве. Поселяют воспитанников в общежитии небанально: разнополыми парами, соединяя совершенно незнакомых мальчика с девочкой. Изучаемые в школе дисциплины тоже какие-то странные: актерское мастерство, манипуляционная психология, теория заговора, мистификация, методы формирования общественного мнения. А чтобы сдать зачет, нужно заставить поверить товарищей в выдуманную вами брехню. Вплотную заняться практическим мифотворчеством, так сказать.

Небольшая и достаточно динамичная повесть Марины Соколян читается очень легко. Молодые люди, рьяно исполняя задание педагогов, инсценируют кровожадную историю, однако их вымысел внезапно начинает материализовываться: исчезают студенты, в университетском корпусе, переоборудованном из средневекового замка, обнаруживаются пыточные камеры, в преподавателях все более проявляются зловещие черты. Короче, всюду – от аудитории до кампуса – поселяются опасность, страх и трепет. Молодые люди, мистические тайны, лекции, домашние задания и нарушения режима – все это образует месиво из триллера и производственного романа в духе «Гарри Поттера» Джоан Роулинг, эпиграф откуда, естественно, украшает книгу. Только вместо волшебной палочки – здесь магия профессионального убеждения.

Повесть Марины Соколян «Кодло», сама того не чая, попала в занятный контекст. Интересную, так сказать, компанию. С одной стороны – последний роман Умберто Эко «Баудолино» о неисправимом обманщике и сочинителе истории. С другой – мемуары Елены Трегубовой «Байки кремлевского диггера», в которой самовлюбленная журналистка неожиданно проницательно заявляет, что политическая жизнь – это всего лишь «соблазны, которые эфемерны, когда мы не обращаем на них внимания, но которые сразу же приобретают плоть, кровь и когти, когда мы принимаем их всерьез». С этим наблюдением практически вплотную солидаризуется Марина Соколян, стержневой вывод которой можно сформулировать так: поверить в миф может только тот, кто непосредственно его создает и в него втягивается. То есть функция творца мифологических конструкций заключается в том, чтобы как можно большее количество людей заманить в мифотворческий процесс, а затем координировать его и направлять в нужное русло.

Философским обоснованием компостирования мозгов может служить идеалистическое представление о том, что вещи, идеи существуют лишь в нашем сознании. Следовательно, мысленно творя образ, создаешь реальность (что практически и происходит у Умберто Эко). Однако Марина Соколян – не философ. Она практик паблик рилэйшн, закаленная стажировкой в Америке и выкованная в кузнице кадров Киево-Могилянской академии. Эмпирический популизм Трегубовой ей куда ближе, чем барочное увядание Эко. Не зря ведь полное название повести – «Кодло (экспериментальное исследование)». Это не научный трактат, но студенческая дипломная работа, базирующаяся на общеизвестных фактах. Стенфордский эксперимент (когда студенты, поиграв в тюремщиков и заключенных, слетели с катушек), масоны и «Протоколы сионских мудрецов» (про мифический сговор с целью овладеть миром), тайные ордена (где готовят будущих президентов и властителей), английские средневековые замки (с готически тайными закоулками, темными подвалами и пыточной снастью) создают обывательски привлекательную канву повести. Все эти серьезные темы автор излагает популярно, как в учебном реферате. Форма, избранная Мариной Соколян (повесть оформлена как работа студентки Ирмы Коник – со вступлением, выводами, отзывом руководителя и списком использованной литературы), необычайно выигрышна: она фактически освобождает автора от ответственности за написанное, что чрезвычайно комфортно, учитывая необъятность рассматриваемого вопроса. Это разоблачают уже вступительные банальности, которым придан статус аксиом, а окончательно подтверждают псевдонаучные формулировки финала. Равно как и список литературы: серьезных названий в нем много, а общее ощущение – как от наивного Гарри Поттера. Впрочем, это никак не умаляет очевидных достоинств писательницы-дебютантки. Легкость изложения, притом обеспеченная интеллектом, в современной украинской беллетристике настолько редка, что искренне остается признать, цитируя автора: «квалификационная работа отвечает требованиям аттестационной комиссии и рекомендуется к защите». То есть – к прочтению.

Рецензія на книгу Марини Соколян “Кодло”

СУМНО, Богдан Логвиненко
25.02.2006

Не так вже й давно видавництво Факт започаткували серію “Exceptis excipiendis” (усе, окрім того, що варте винятку). В анотації написано, що в цій серії ми не зможемо знайти нудних і безбарвних творів. Не знаю, як там інші, а книга, з якою довелося познайомитися мені назвати нудною просто unreal.

Ось я тримаю в руках цю привабливу книженцію з не зовсім привабливою назвою “Кодло”. Але таємне місце, в яке потрапила головна героїня твору Ірма Коник, а саме “Human Science School” навіть кодлом назвати важко. Методи навчання нелюдські та ще й до того ж настроюють людину на психологію “Людина людині – вовк”. Звичайно, такі випускники зможуть стати провідними “рекламщиками”, але чи зможуть стати людьми? Є ще одне “чи”. Відразу ж на таємничій посвяті студентам повідомляють, що не кожен стане випускником Школи. І постійно йде мова про якесь випробовування. Що ж за випробовування? Це Вам слід пройти це випробовування. Скажу тільки, що не варто вірити першій же безглуздій ідеї. В школі панує обман. Тотальний обман і тотальна нещирість. Марина Соколян робить висновок, що властивість обману або погубить людство, або дасть нові можливості. В творі ж нові можливості обману ледь не погубили купу людей.

Якщо ви хочете стати професійним шахраєм, іміджмейкером або політиком – це 100-відсотково книга для Вас. Надзвичайно цікаві конспекти з таких екзотичних дисциплін, як методи впливу на громадську думку, методи фальсифікації історії, теорія можливих світів дуже вдало вкраплені в текст, а крім того, подається їх часткове застосування на практиці, що, звичайно ж, набагато цікавіше, ніж суха теорія. Напевно, саме тому теорії присвячено в сотню разів менше чорнявих літер. З книги можна дізнатися про різноманітні приладдя для тортур, традиції протестантської релігії та багато чого іншого.

Чи зможете Ви відгадати теорію походження Школи? Пам’ятайте, можливо саме Ваша теорія виявиться правдивою, адже це занадто загадкове місце для простеньких сторі.

Якщо Ви тримаєте цю книженцію в руках, вітаю Вас, ви прийняті до Школи Містифікаці, де проходитимете курс навчання, якщо витримаєте його. У Вас немає нічого позаду, є тільки близько двохсот сторінок місцями моторошного, місцями досить повчального, але кожною літерою захоплюючого тексту. Ні за яких обставин не вірте у все, що видруковане на сторінках книги, це лише фокус, це лише гра, яку треба просто успішно дійти. Її мета не першим дійти до фінішу, а дійти туди взагалі, тому дочитавши це експериментальне дослідження до останнього символу, ставте галочку навпроти свого прізвища – Ви переможець!

Казкове чтиво

Марина Соколян. Балада для Кривої Варги. – К.: Нора-Друк, 2005. – 160 с.
“Друг читача”, Артем Антонюк
27.10.2008

Марину Соколян не назвеш початківцем у літературі. Вона дебютувала в 2003 р. відразу двома книжками: збіркою оповідань „Цурпалки” („Смолоскип”, Київ) та повістю „Кодло” („Факт”, Київ). Нова книжка М. Соколян „Балада для Кривої Варги” – результат перемоги в конкурсі романів, кіносценарієв і п’єс „Коронація слова”.

Кажуть, що хороший письменник – це той, хто вміє створити в читача ілюзію сну наяву. Надати тексту іншого, не словесного виміру, коли ти стаєш героєм і негідником одночасно, переживаючи їх біль і щастя, наче власні. Марині Соколян, як на мене, це вдалося. Повість „Балада для Кривої Варги” – сучасна казка для дорослих. Окрім неї, маємо ще містично-сатиричну п’єсу „Душогуби і Дух капіталізму” та чотири оповідання, з яких, можливо, можна було б прослідкувати формування стилю М. Соколян. Але, перегорнувши третю-четверту сторінку „аналітичного мюзикла” (за визначенням автора) „Балада для Кривої Варги” і поринувши з головою до світу вишуканої фантазії, вам уже буде не до текстового аналізу. Здавалося б, класичний сюжет, в основі якого лежить любовний трикутник (Лада-Богар-Пава), на тлі гірських пейзажів, з додаванням сільських забобонів і легенд. Паралельно до цього – напівнаукова, напівдетективна розмова десь у місті провідного оглядача тижневика „Контрверсії” Соломона Крокуса з „надновою зіркою наукової думки” Стефом Боро. Плюс психоаналітичні самокопання головної героїні Лади в спогадах про її матір, Аманту й затертий в інтернаціональних казках типовий образ відьми. „Чорні вогники очей на старечому обличчі, сиве розпушене волосся, темна сорочка до п’ят, намисто з кісточок та пір’я”.

Але вся текстова фактура прошита бісером поетичних рядків, стилізованих під фольклор. Вірші настільки органічно зливаються з казковим сюжетом, що надають особливого ритму прозовій субстанції, перетворюючи повість на баладу. Тужливу й шалену, ніжну та жорстоку. Ненав’язливе нагадування дорослим читачам про дитячі істини. Про справжню цінність життя та магічну силу самопожертви заради іншого. Про любов, котра здатна змінити людину на краще, в протилежність від ненависті, що її врешті решт вбиває. Про вічну боротьбу життя зі смертю, добра зі злом. І про все це М. Соколян говорить дуже суб’єктивно, а значить, максимально точно: „Чому коли ти намагаєшся звабити жінку, ти брешеш їй? Бо правда, тобто життя, нікого не зваблює”.

Майстерне володіння словом робить досить банальне (в своїх архетипах) чтиво захоплюючим, свіжим продуктом, художня якість якого здатна задовольнити читацькі запити підлітка, домогосподарки чи бібліотекаря. Читання „Балади для Кривої Варги”на ніч, швидше за все, позбавить вас неприємних спогадів, які реп’яхами почіплялися на душу за день. Для читачів, котрі захочуть насолодитися високим класом словесної гри Марини Соколян, дуже раджу почати „їсти” книжку з її, на мій погляд, родзинки – містично-сатиричної п’єси „Душогуби і Дух капіталізму”. Велика порція справжньої естетичної насолоди без консервантів і барвників вам гарантована. Взагалі, майже релігійна пристрасть М. Соколян до театру характерна чи не для всіх текстів книжки „Балада для Кривої Варги”, серед рядків якої можна відшукати репліки навіть на злобу дня. На зразок: „…у влади є інша сторона – маючи владу, скоро починаєш зловживати нею, а потому влада вичерпується, як вода зі старої криниці. І що тоді? Лише брязкіт коновки об суху землю”.

Прозові тексти Марини Соколян, як і будь-які високохудожні твори, мають універсальні властивості. Для когось вони стануть заспокійливим засобом, втечею від дійсності, для когось – інформацією для роздумів, поштовхом, який змінить життя на краще. Наче зілля Кривої Варги.

Вымысел или реальность?

“Киевский Телеграф”, Юрий Чекан
19.05.2005

В какие только передряги не попадают современные литературные герои по воле своих создателей! Времена бескрылого бытописательства в далеком прошлом. Реалии окружающего мира все чаще становятся не более чем декорациями, иногда голографически точными, с абсолютной иллюзией объема и пространства, иногда с бутафорскими, картонными деревьями, грубо намалеванными на заднике, или же с чистенькими и аккуратненькими домиками, позаимствованными из американских фильмов. Не обходится без таинственных сооружений, видимых лишь избранным, или местной экзотики (например, карпатское село), где происходят невероятные события. Впрочем, место действия для автора — часто лишь повод для размышлений о значительно более существенных вещах — например, о сущности таланта, о предназначении человека, о странном и непознанном в его сознании.

Действие нового романа Марины Соколян “Балада для Кривої Варги” разворачивается как раз в карпатском селе, куда актриса провинциального театра приезжает “в поисках себя”. Сюжет, на первый взгляд, довольно-таки незамысловатый: отторжение горожанки общиной, любовный треугольник и попытка отравления соперницы, благородство, вызывающее всеобщее уважение… Ситуация осложняется загадочными явлениями: например, тем, что сельская колдунья Кривая Варга признала и приняла городскую “кралю”, а также появлениями Господина Смерча, живущего в мистической башне. Картину дополняют размышления о бренности сущего, об иллюзорности реального, об относительности действительного.

Марина Соколян, известная украинскому читателю своей блестящей мистификацией “Кодло”, в новом романе размышляет о вечной проблеме творческой личности и решает ее в романтическом ключе. Между талантом и поклонниками (личностью и толпой) — непреодолимая пропасть. И какими бы мостками ее ни перекрывали, все бесполезно. Можно создать иллюзию единения, талант может бесконечно двигаться навстречу толпе, которая его боготворит, но, несмотря ни на что, останется одиноким и не до конца понятым.