Передмова до збірки оповідань “Цурпалки”
Анатолій ДНІСТРОВИЙ

У світовій літературі в різних варіантах писалися твори, автори яких – на перший погляд – мало покладалися на відтворення (віддзеркалення) дійсності, особливо в її соціальних, побутових чи психологічних проявах, як це було властиво творчості романістів бальзаківського штибу, а згодом – ще більш відчутно – натуралістам, модерністам… аж до неореалізму, скажімо, італійського кіно XX століття.

Література, яка тяжіє до ілюзорного, грайливого, ігрового бачення завжди постає напрочуд живою, динамічною альтернативою літературі «сутінків» і «жахів», провіденційних нагнітань і відчаю. Така творчість прагне не стільки відтворювати й копіювати навколишній світ, скільки моделювати новий витвір уявної дійсності, і тим самим відкривати несподівані обшири в художній творчості, в художньому мисленні. Показовими в цьому плані можуть бути настільки різні твори, як «Плавання святого Брендана» та інші середньовічні сказання, новели; ілюзорні, фантасмагоричні поезії романтиків і проза Гофмана; «Синій птах» Метерлінка і «Маленький принц» Сент-Екзюпері, наркоманські галюни Берроуза тощо.

Сьогодні, коли інформатизація, комп’ютеризація українського суспільства з кожним роком набирає оборотів… закономірно, все це позначається й позначатиметься на новітніх художніх творах, докорінно впливатиме на творчість прийдешніх літераторів. Буквально на наших очах зароджується (хоча поступово й неспішно) література, яка не твориться за домінуючими нині модно-салонними та наперед визначеними літературокритичними канонами. Я вірю, що таку літературу з кожним роком розвиватиме нове покоління, яке формується й творить у нових соціокультурних умовах (небезпідставно один мій старший приятель назвав молодих письменників «інтернетним поколінням»). Це покоління поволі окреслюватиме новий формат творчості, в якому вже не буде місця отим риторичним, психологічним та етноцентричним забобонам, які раніше чи не кожен письменник-початківець прагнув «вмонтувати» у свої тексти, розраховуючи, в більшості випадків, не стільки на пошук власної автентичності, скільки на милість старших можновладців від літератури, аби тим самим собі здобути певний «кар’єрний» зиск.

Творчий дебют Марини Соколян в цьому контексті промовистий. Він може бути взірцем доволі серйозних зрушень, котрі відбуваються у царині сучасного українського художнього мислення, коли на зміну екзистенціальним, песимістичним та іншим «страшилкам» і не менш «замацаному» й несвіжому як на сьогодення бубабістському «ги-ги-ги» (з його «дерев’яним» стьобом) приходить література з пікантною, інтелектуальною іронією, з спонтанними, імпровізаційними, легкими інтелектуальними ходами й несподіванками.

У цьому сенсі Марина Соколян вже знайшла власну дорогу, а її книгу «Цурпалки» варто розцінювати початком цілком автономного й самобутнього творчого досвіду, який не покладається на домінуючі в 90-х роках знакові системи. Втім, окремої уваги заслуговує висока культура слова письменниці, що мотивується – в першу чергу – доброю освітою. Під «доброю освітою» розуміється не стільки вміння показувати, що я знаю (на це страждає – досить шкідливо для себе! – більшість початківців; по суті, вони стають заручниками власних інтелектуальних, художніх смаків, а тому цим тільки й підкреслюють свою вторинність), скільки вміння використовувати ті чи інші набуті «ресурси» для увиразнення власного задуму й реалізувати покладені перед собою творчі завдання. Тому справжню симпатію викликає здатність Марини Соколян дотримуватися своєрідної «рівноваги» у письмі – взаємоузгодженості між складовими у текстотворенні.

Ця обставина дає мені сміливість стверджувати, що письмо Марини Соколян майже не має аналогів серед новітньої української літератури (особливо, в контексті творчості молодих літераторів). І це не може не тішити. Власний художній світ письменниця розробляє на сконденсованому просторі й вкрай економічними засобами, вона уникає надмірної описовості, розгорнутої сюжетності, тексти не перевантажує детальними портретними характеристиками, нудними описами інтер’єрів, що загалом властиво традиційній, не експериментальній прозі. Марина Соколян є прихильником мінімалізму в письмі що підтверджується її симпатією до «нерозливних» форм, а також розробкою неглобального а відтак і неідеологічного художнього дискурсу. Особливістю її творчості також є намагання моделювати незвичний, дивний світ на матеріалі тих речей, які властиві нашій буденності, нашому звичному життю.

Генетично, творчість Марини Соколян спирається на багату й симпатичну спадщину. Так, скажімо, новела «Lеs Sіgnеs» майстерно виконана в традиції спонтанної культурологічні прози. Стосунки між персонажами природні, пластичні, світлі; добротний та охайний «ретроспективний» текст (з катарами, архітектурою та іншими приємними «родзинками»)… За вишуканою легкістю виконання і за світлою енергетикою цей текст – звичайно, це емоційне враження, – навіює згадку про «Скитальців Дхарми» Керуака (хоча й не має з ним жодних точок дотику). В інших новелах письменниця досить легко почувається в іронічній манері моделювання, подекуди з елементами казкових й притчових інтонацій («Хроніки Забодянщини», «Симбіоз», «Як знищити піпуцю»).

Ще однією важливою лінією, яка проглядається в творчості Марини Соколян, є цілком вдала спроба синтезувати елементи чорного гумору (без «провалів» у грубий натуралізм) з абсурдом, однак не декларативним як окремий творчий метод, а, радше, з абсурдом як своєрідним «спонтанним прийомом», котрий функціонально виникає лише в тому чи іншому епізоді й постає тією «складовою», яка несподівано змінює текст. Яскравим взірцем цьому є новела «Поневіряння зла». Сюжетно ця новела/текст перегукується з невеликою п’єсою «Урок» Йонеско, в якій учитель-збоченець тероризує ученицю «знаннями» з різних наук і врешті вбиває (вбивство подається як одна зі складових цілого «конвеєра» вбивств учениць).

Утім, перегук із Йонеско проглядається лише на зовнішньому рівні. Об’єктом уваги Марини Соколян постають досить складні стосунки між авторитетним старшим чоловіком («Пан Бурштинів був заледве не втричі старший за мене», «пан Бурштинів був ерудит») і дівчиною з нахилом до «гуманітарного збагачення» («ми грюкали об стіл іменами класиків, здіймали куряву умовно сучасною лірикою і прикривалися цитатами духовних авторитетів»). Здавалося, подальше розгортання подій (з інтелектуальними діалогами про природу зла, його статус у тих чи інших культурних традиціях) працюватиме в річищі спонтанної, культурологічної прози. Але Марина Соколян подає несподівану «суміш» чорний гумор з абсурдом. Інтелектуальна спорідненість душ персонажів, як знаємо, у творах багатьох класиків закінчувалася інтимом. Письменниця також іде цим шляхом. Із однією поправкою – її персонаж не вкладається в «готову» схему: він виявився незвичайним чоловіком, в тому сенсі, що йому властиві такі-сякі збочення («.. .схопив її, заломив руки за спину і скрутив їх ременем. Потім запхав до рота якусь ганчірку і прив’язав до ліжка.», «.. .видобув тонкий ніж, спробував його на гостроту…», «Потім він йшов вулицею, і на його обличчі цвіла посмішка істинного щастя»). Певної симпатії (звісно, в дусі чорного гумору) текстові додає «резюме» наприкінці: «А ще пізніше слідчий, озираючи малоестетичне видовище, підсумує, «ось іще однією довірливою роззявою менше». «Вони знають життя, слідчі з відділу вбивств. Багато бачили». Врешті, йонесківське «коло абсурду» ще нагадує принцип «обрамлення» новели: повернення на початкову фазу, що авторка здійснює через своєрідний натяк на черговий злочин («Ми ще довго сварилися з Марою. Миле дитя, звісно, ще так мало бачило в житті, і все ще шукає нерозгадані людством таємниці»)…

Технічно новела виконана в манері «фрагментів» (як і багато інших текстів Марини Соколян) і це дає свої позитивні результати, оскільки дозволяє авторці звільнитися від причинно-наслідкового розгортання письма. Не менш важливе значення відіграє подача цих «фрагментів»: від першої та третьої особи, що витворюють ефект своєрідного «відсторонення»: коли внутрішній світ (світ почувань) героїні тільки-но починає домінувати – наступний фрагмент із оповіддю від третьої особи ніби виконує функцію «камери», що витворює ракурс бачення цієї героїні з боку. Таку техніку досить продуктивно використовував у своїх романах Роб-Грійє й основним її завданням є уникнення монотонності, інерції, нудного, що виникає від перевантаження психологізмом.

Марині Соколян не притаманне україноцентринне ставлення до матеріалу, який вона використовує у написанні власної прози. Звичайно, це дратуватиме наших галасливих просвітян і патріотів, звиклих до національного чи соціального реалізму. Письменниця уникає чітких географічних та суспільних координат і витворює такий світ, де співзвучними, рівноправними є вимисел, правдоподібне і дійсність, міркування про вимисел і дійсність, де елементи «ненав’язливої» історії переплітаються з не менш ненав’язливою сучасністю, а «український», «французький» текст, якщо вже хтось наполягатиме на виокремлення їх в окремі складові письма, будуть нерозлучними з ілюзорним, примхливим.

Упродовж останніх десятиліть у західній критиці щодо тих чи інших художніх практик закріпилося поняття «інтелектуального космополітизму», яскравими представниками якого Борхес, Кундера, Ісігуро, Доксиадіс. З українських письменників, які своєю творчістю передбачали таку традицію в Україні, необхідно назвати Юрія Косача й Ігоря Костецького. Не знаю, як у подальшому складеться творча доля Марини Соколян, але безсумнівним залишається одне – вона обрала надзвичайно цікавий і водночас складний шлях, котрий від неї вимагатиме постійних пошуків, експериментів, оновлення, і головне – віднаходження найбільш самобутніх рис у собі. Звичайно, будь-який письменник, не дивлячись на його бажання бути незалежним, належить своїй культурі, часові, середовищу, котрі є звичайнісінькою інерцією минулого. Для кон’юнктурника найлегшим є використання «готових рецептів», сформованих канонів; це означає підписатися під тим, що власна творчість є наслідуванням, минулим, пройденим. Тому зневажливе (в сенсі – сумнівне) ставлення до сучасності, гадаю, й постане запорукою подальшої творчості, подальшого пошуку. Інтелектуальному «космополітизму» Марини Соколян бажаємо гідного продовження та неповторності.