Людський розум влаштований таким чином, що людина більше схильна до брехні, ніж до правди.

Еразм Роттердамський

Університет – це сам Диявол, або, принаймні, його основна резиденція. В будь-якому разі, навчання тут – остання річ.

 Лорд Байрон

ВСТУП

Важко навіть уявити, яку всеосяжну владу має над нами школа. Звісно, не лише початкова школа – але й усі її модифікації вищого рівня.

Наші взаємини з владою починаються саме зі школи. Влада батьків має іншу природу, де діють як фізіологічні, так і економічні чинники. А от у школі ми мусимо коритися зовсім чужим людям. Там створено жорстку ­систе­му винагород і покарань, саме там формується умовний рефлекс реакції на примус – хтось потерпає під тиском обмежень, а хтось вчиться отримувати від цього користь.

Школа – це окремий мікрокосм, гротескна модель суспільства. Більш за все ця суспільна модель нагадує олігархію чи навіть синархію, оскільки влада вчителів, традиційно, тримається на духовному авторитеті. А ще – на вихованому цивілізацією культі знання. Вони немов складають коло втаємничених, котрим належить істина. Їм не потрібно нічого доводити, адже вони вимагають беззаперечної віри. Вони здатні переконати нас у будь-чому.

Школа – це місце, де все присвячене одній меті: виробництву людей. Ми йдемо до шкіл неоформленими, де нас беруть, як глину, і нашвидкуруч ліплять різні корисні речі: з кого – чарку, з кого – урну, а з когось – діряву макітру. А потім ставлять на дно серійне тавро. І що б ми далі не наливали у власні світоглядні «ємності», форма їхня вже не зміниться.

Школа – це своєрідний інкубатор, де ­створю­ють­ся необхідні умови: закритий, комфортний простір та ­інтенсивне насичення належною інформацією. Але ­варто інкубаційному періоду завершитись, варто нам опинитись поза дбайливо створеним для нас світом, і ми відчуваємо неабиякий дискомфорт. Ми почуваємося втраченими і не відразу знаходимо собі адекватне застосування. Добре, якщо взагалі знаходимо.

Адже школа – це лише містифікація, нехай як завгодно складна і наближена до дійсності. Все, що там відбувається, – це швидше гра, моделювання, випробування. Винагороди і покарання – лише символічні. Вони є для нас настільки реальними, наскільки ми дозволимо їм бути. Влада вчителів є такою ж ілюзорною. Адже саме ми дали їм цю владу! Ми дали їм нашу шану і покору в обмін на інформацію та корисний досвід.

Однак, ця гра часом заходить надто далеко. Не знати навіть, може, такою є людська природа, але ми щоразу забуваємо про те, що в дійсності діють інші закони, аніж у стінах освітніх закладів. Дві найбільші наші помилки – звичка до покори та проблеми з усвідомленням відповідальності за власні вчинки. Перша помилка призводить до розгубленості, безпорадності, а також ліні і ­не­здатності до боротьби. А друга помилка – інша крайність – ­робить нас легковажними, а іноді навіть схильними до злодіянь.

Ви добре вчились у школі? Ну, і чого ви досягли? Якщо ви повірили в цю Велику Містифікацію, то, ймовірно, вас і надалі дуритимуть. Якщо ж ви геть у неї не вірили, то, власне, ви мабуть і нічому корисному не навчились, адже гра без віри в неї втрачає будь-яку цінність. Отож, виходить, треба водночас і вірити, і не вірити? ­Змінювати переконаність на скептичність двічі на день? Якщо вам вистачить на це сил душевних, то ви з честю витримаєте це випробування. І, може, навіть навчитесь дурити інших. А вони подарують вам владу над собою.

РОЗДІЛ І. ШКОЛА, ЯКА Є

Він зупинив працівника вокзалу, що проходив повз, але не наважився запитати про платформу дев’ять і три чверті. Службовець ніколи не чув про «Хогвардс» і, коли Гаррі не зміг пояснити, де розташована ця школа, почав дратуватися, наче Гаррі зумисне прикидався дурником.

Дж. К. Роулінґ

Належне покарання… Навіть більше того – відповідне. Навдивовижу адекватне. Шляк! Сорок три чорти йому в пельку!

Я підібрала камінець і зі злістю жбурнула його в піняві води затоки Сент-Ендрюз. Якийсь джентльмен в капелюсі здивовано зиркнув на мене. Чого вирячився? Іди, іди собі, дядьку! Не бачиш – насолоджуюся пейзажем. А валізи? То що? Все своє ношу з собою. Косметичка там, несесер… Боже, як я хочу спати, їсти хочу, в душ! Я ж уже третій день у дорозі. І головне, абсолютно невідомо, що мені робити далі.

Тільки зі мною, мабуть, могло таке трапитися. Вічно я якісь пригоди вигадую на свою… гм, голову. Як ото минулого року, заманулося мені провести включене спостереження за роботою столичних повій. Еге, добре, хоч в міліцію вчасно забрали; ніколи не знаєш, де тобі пощастить… І тепер от. Вступити за фіктивними документами до фіктивного університету! Правда, смішно?!

Ну, власне, сам університет справді існує. Тут навіть, я чула, навчається котрийсь зі спадкоємців англійського престолу. Вельми славна установа, гарна така, вся модна, стародавня і таке інше. Он, бовваніє за спиною своїм шикарним історичним фасадом. От тільки документи мої свідчать про зарахування до факультету, якого просто немає в цьому чудовому освітньому закладі. «Human Science School»… Я зі своїм хлопським розумом вирішила, що то щось на зразок факультету психології. Школа психології тут таки є, лише про мене тут ніхто й не чув ніколи. Продемонстрували мені списки, побідкалися зі мною за компанію… ну, і до побачення. Отакі от «Європейські Університети». Холера! Аніта до Амстердама поїхала, цікаво, як то в неї склалося? Може, теж блукає тепер… червоними кварталами? А Маркові взагалі пощастило. Із Будапешта найближче додому добиратися. Хоч автостопом. А мені з цієї діри дідькової як? Все ж таки острів…

А може, це й справді жарт такий? Англійський гумор? Подивилася поважна комісія на мою довільно заповнену анкету, художньо скомпільовані рекомендації, і вирішила влаштувати мені таку науку? Мовляв, жеби знала, як серйозних людей дурити. Схоже на те. Ну, вважайте, все, я караюсь, мучусь, і всіляко каюсь, готова, можна сказати, свою провину спокутувати. Не така вже вона й страшна. Біда в тому, що гроші в мене вже майже закінчилися. Квиток на літак до Лондона мені видали разом із документами (дивно, як це він виявився справжнім?), а от далі порадили добиратися власними силами. Сказали, потім відшкодують. Ну, я й замовила собі нескромно квиток першого класу на единбурзький поїзд. А потім ще таксі від Лейчарса, чи як там його…

Ну все, я більше не можу. Якби не цей холодний вітер, заснула би просто тут, на причалі. Наблукалась я вдосталь, до пенсії стане. В цьому чарівному Сент-Ендрюзі консульства нашого, звичайно, немає. То що ж, назад до Лондона? Але за які такі кошти? І, до речі, вже вечоріє, то що ж, мені й справді ночувати на вулиці?

Я підібрала валізи і пошкандибала назад до центру містечка. Пошкандибала, бо плюс до всіх своїх нещасть натерла ногу, та й валізи з речами на наступні десять місяців зовсім життя мені не полегшували… Треба було знайти телефон і ще раз спробувати додзвонитися до шановного пана Фелоні, який підписав мені листа-запрошення. Не може ж так бути, щоб формальності на кордоні мені вдалося подолати за допомогою підробних документів! Та й співбесіда у посольстві… Адже в нас не так просто отримати візу до Британії. Значить, клята Школа Людських Наук таки мусить існувати!

Містечко взагалі-то навіть гарне і по-музейному затишне. Коли я лише дізналася про своє призначення до Сент-Ендрюза, я довго захоплено розглядала листівки і фото цього міста. Ну що ж, тепер я могла бачити мальовничі руїни замку, залишки славетного собору, схожі на величезне веретено, та гостроверху вежу Святого Сальвадора, так би мовити, in personae. І все це, з огляду на теперішні обставини, тішило мене невимовно.

Побиті горем коліщата валізи глухо стукали по бруківці. В місті вже почали запалювати вечірні вогні, прожектори гарно висвітили замок і узбережжя. Еге, навряд чи я зможу видзвонити пана Фелоні о такій годині. Навіть якщо він існує. Значить завтра, із самого ранку я повернуся до Університету, зчиню там скандал у міру сил і можливостей. Тоді мене напевне депортують. О, яка гарна ідея! Але ж то лише завтра…

Тим часом я вийшла на центральну вулицю міста – Market Street. Ну принаймні це – найширша вуличка, прикрашена навіть сяким-таким фонтаном і численними крамничками та забігайлівками під життєрадісними вивісками «Pots and Pans», «Crown and Anchor», «Fine Ale and Food» – автентика, та й годі. Тут, трохи далі, мусить бути туристична контора, може, вони мене направять десь недорого переночувати? Ага, ну звісно, вони вже зачинені. Дуже добре. Куди ж тепер? Я роззирнулася. Погляд зупинився на готичній вежі церкви Святої Трійці. Це було б дуже, гм, іронічно. Останній притулок скривджених і стражденних…

Я підійшла до чорного ходу і постукала. Відчинили мені не відразу, довелося грюкати залізним кільцем з усієї сили. Через кілька хвилин фізичних вправ двері прочинилися, і звідти визирнуло обличчя немолодого… священика? служки? сек’юріті?

«Вибачте, – повідомив він мені з таким невимушеним північним акцентом, – церква закрита для відвідувачів. Приходьте завтра о дев’ятій».

Я глибоко вдихнула і почала розпачливу оповідь про свої поневіряння. Як-то мене спіткала зла халепа, і як мені тепер нема куди податись. На жаль, моя англійська була далека від оригіналу – в нас викладали американці, які геть зіпсували мені вимову й лексикон. Вони взагалі висловлювалися беззмістовними словосполученнями на зразок «well, it’s kind’a like, you know». І ми їх, як не дивно, розуміли. Однак тут у моєму голосі природним чином прорізалися інтонації «немісцевих» блукальців вагонами метро, і від цього переконливість моя дещо зросла.

Напевне, мені пощастило. А може, справдилася теорія Мілгрема про те, що в маленьких містечках народ набагато гуманніший. Сент-Ендрюз, безперечно, належав до таких – всього десь із п’ятнадцять тисяч населення, тож представник святої шотландської церкви іронічно так мене оглянув і відчинив двері. При цьому він додав, що може розмістити мене лише в службовому приміщенні, і то лише до ранку. Ну, на ту мить це мене більш ніж влаштувало.

Слідом за своїм благодійником я перетнула чималенький зал собору, з величними колонами і темними нішами. Якийсь інший автохтон ходив з довгою палицею із залізною чашечкою на кінці і гасив свічки на високих канделябрах коло олтаря. Він вказав на мене і щось запитав у мого провідника, той щось ствердно відповів, але з причини граничної втоми я вже не здатна була розібрати, про що мова. Насправді, це вже мене навіть і не хвилювало.

Кімнатка, до якої мене відвели, мала розмір приблизно метрів із шість квадратних, ще й захаращена якимось незрозумілим начинням. Пам’ятаю, я ще звернула увагу на залізяччя на полиці, яке мені чимось нагадало приладдя для тортур; у куточку стояла невелика протерта канапа. Тут мій провідник ще раз скептично всміхнувся, побажав доброї ночі й залишив мене на самоті.

Цікаво, що, незважаючи на страшну втому, – ноги гули мов дзвони, а очі закривалися самі собою – заснути мені вдалося не відразу. Вся ця ситуація вдавалася мені якимсь химерним сном. Ет, дурне спить, дурне сниться… Але ж справді: кому і навіщо потрібно було витрачати стільки зусиль і коштів, аби лише так витончено з мене познущатися? Наче ж і ворогів особливих я за собою не помічала… Я вертілась, мов дзиґа, на незручній короткій канапі, намагаючись знайти якесь логічне пояснення своїм перипетіям, але все намарне. Втім, у мене не зникало відчуття, що той, хто задумав все це, із цікавістю спостерігає за моїми посмикуваннями. Тобто може не безпосередньо, а якось так, заочно чи що… Та, швидше за все, це припущення було лише однією з тих алогічних ідей, що виникають на межі сну й реальності. Напевне.

Розбудили мене рано, мабуть близько сьомої, ввічливо запропонувавши йти шукати собі ліпшого притулку. В цей час Університет іще спав, не підозрюючи навіть про мої недобрі наміри влаштувати там потворний скандал. Проте я не відчувала ніякого ентузіазму – я так і не змогла виспатись, та й просто відпочити по-людськи не вдалося. З іншого боку, цей спочинок, хай і неефективний, був абсолютно безкоштовним. І це слід цінувати.

Мляво подумалося, що треба щось зробити з клятими валізами. На тій автобусній станції, з якої почалося моє знайомство з Сент-Ендрюзом, мусять бути якісь камери схову. Два квартали по Маркет-Стріт, потім, здається, праворуч…

На станції стояв лише один невеликий рейсовий автобус. Я з тугою глянула на нього, мріючи про можливість сісти туди і поїхати геть, бажано – додому, де я зможу забути про цю ідіотську історію… Зараз, нашкребу останнє на квиток до Единбурга, а там уже мусить бути консульство… І тут валізи повипадали з моїх натруджених рук. До вітрового скла автобуса була причеплена табличка з написом «St. Andrews University. Human Science School».

***

Я неодноразово потім думала: що було б, якби того ранку я вирішила відразу ж піти деінде, скажімо, до Університету, щоби брати його облогою. Або ж зайшла десь випити кави. Чи просто не глянула на автобус, не помітила таблички. Може, все склалося б інакше. А, зрештою, може, і ні.

В ту мить я відчула лише запаморочливе полегшення. Адже мені не доведеться більше жебрати і ночувати під церквою! В мене тоді не виникло жодної підозри, жодного запитання на зразок «якщо ця Школа існує-таки, чому ж про неї ніхто не знає?», та і взагалі не виникло ніякого бажання щось з’ясовувати. Здавалося, як тільки я почну ставити питання, автобус просто зникне, і я знов опинюсь на вулиці без пенса грошей. Е, ні… Що ж, розрахунок був правильним.