Журнал “Україна”, Олександр Євтушок
Березень, 2008
«Сосуд, тобто бажання отримати насолоду, до остаточної матеріалізації проходить 4 рівні, які діляться на 10 сфірот (щаблів): Кєтер, Хохма, Біна, Хесед, Гвура, Тіферет, Нецах, Ход, Ясод, Малхут, які являють собою фільтри, що затримують сяйво, що йде від Творця до його творінь. Завдання – ослабити сяйво настільки, щоб ми могли його сприйняти. Сфіра Кєтер називається також світ Адам Кадмон, сфіра Хохма – світ Ацилут, сфіра Біна – світ Брія, сфірот від Хесед до Ясод утворюють світ Єцира і сфіра Малхут – світ Асія, останній щабель якого і є наш всесвіт, який називається в кабалі а-Олам а-Зе… Але в кожному з них є безкінечне число складових… Малхут – найбільш щільний фільтр, його достатньо лише для виправлення неживого в тілі людини і тому називається сяйвом Нефеш…» (Міхаель Лайтман. Кабала: таємне єврейське вчення)
Задовгий епіграф, чи не так? Так, набагато доступніше, цікавіше і більш феєрично про перешкоди на шляху цього сяйва вам розкаже повість «Херем», остання книжка Марини Соколян. Наче знайоме і добре упізнаване кліше. Та сама молода Соколян, яку можна піддражнити, назвавши представником Другого фронту укрсучліту.
Отож «Херем» – це історія з прадавнини а-Олам а-Зе. Іншими словами – Землі. Такий собі Гур за щось провинився перед своїм батьком і перед Чимось найсвятішим, що тільки могло бути на той час святим. Сина продають у рабство, де він німіє в тваринному упослідженні. Доки не випадає нагода врятувати доньку свого власника. Гур вперше розтулив свої вуста – і Лавані стала призвідницею пролиття крові. Гріх трапився не пересічний, а один з трьох смертних, од якого б змиватися «живою» водою джерела не один день, аби не пропекло крім долонь ще й душу. Гуру ж «жива» вода обпекла грішні руки не полегшенням, а розпеченим залізом. Його господар злякався того і Гура відпускає, буцім нарешті зрозумів, що йому колись продали за тридцять мідних сіклів самого арідника. Але на обкладинці повісті зазначено: «Насправді все інакше…» І це пояснення, це правдиве зізнання, не лише до назви повісті, а до всього, що було в житті Гура важливим, що з ним потім сталося, що – зло це нижча сходинка добра, і що все у світі не так, як ми собі уявляли; хоча історія просвітління Гура почалася таки з Лавані… З жінки – майже як з Єви…
Апокрифічний трем наелектризовує читання повісті від першої до останньої сторінки. Ставимо галочку. Навіть стрясає. Ще одна галочка. Для насолоди читання апокрифічність повісті як паралельний сюжет, віддзеркалення зваб читання. Не дарма, власне саме читання повісті займає усього дві-три години, а історичному часу тут нема де розгулятися. Тому доводиться вірити авторці на слово. Аж слинка од читацькокого кайфу котиться, не встигаючи за ходом подій. Зупиняєшся і переводиш подих. Галочка:
«Всі творіння отримують Сяйво в чистоті. Адже нема нічого створеного, крім бажання насолоди, все прагне насолоди. Але його центральна точка (малхут) водночас називається ще й ангелом смерті, Сатаною, Змієм, Фараоном і т.ін… Сатана почав з того, що розкрив Хаві ціль Творення – виправити егоїзм Древа Добра і Зла, – і це було Правдою. І оскільки це була Правда і відповідала вона отриманим раніше заповідям – їсти всі плоди, крім плодів цього дерева заради Творця, то Хава повірила йому. І, вкусивши перший раз, змогла вистояти і отримати все незмірне сяйво Творця. Але другий раз вкусивши, не змогла вже встояти проти бажання самонасолодитися, оскільки вже знала смак і прагла до найвищої насолоди сама. Центральна точка насолоди це і є гріх, порожнеча без Творця» (М.Лайтман. Кабала…)
Головний герой «Херему» Гур теж ламає заповідь. Та для Марини Соколян вона важливіша од Адамової заповіді і од порушення закону Хавою. Повість переводить стрілки саме на порушення Гура і, нібито, усю вину. Проте і тут не все так просто. Весь хід подій у повісті – це сумнів, хитання між двома позиціями. З одного боку Гур не так джерело усіх бід Людства, як творець одинокої життєвої історії, особистого сосуду-вмістилища. З іншого, Гур винуватець не лише персонального гріха, а ще й призвідник біди, коли його сосуд от-от закриє сосуди наповнення для усіх живих і ненароджених. Саме це по справжньому цікаво. Втім, не лише така гра в апокрифічність притягує до повісті. А ще й те, що після збірки оповідань «Цурпалки» у Марини Соколян були ще книги, проте тільки історія Гура знову задихала дисципліною, порядком і стилем непересічної молодої авторки. Чесно кажучи, експериментальне дослідження «Кодло» та зауваги до Книги Сяйва «Сторонні в домі» (в 4-х частинах: Асія, Єсира, Брія, Ацилут) було творчим провисанням, пузирем від незрозумілого опіку, якимось невиясненим подразненням. Пафосно кажучи, непродумане до кінця знання стало на перешкоді власному голосу, персональному стилю. «Херем» цей стиль письменниці повернув. Взагалі то, назвати б усе письмо Соколян – апокрифічним тремом. Та, з огляду на майстерне володіння піар-щицькими навичками Марини, рука не піднімається.
Давнина, історія, міфологія, віра, любов – це ще стало помітним у перших та де книгах – для письма Марини Соколян дати наче вода, з якою можна бавити власні сюжети, це такий матеріал, що його варто лити як-хотя, на власний млин-розсуд. Але й в цьому стилі, в цій схемі не була б Марина Соколян сама собою.
За час пригод Гура сторінками повісті, магістр соціальних технологій – тобто авторка – малює людину так, що та змушена повсякчас залишати свою нестатичну природу. Ніби то ось-ось утихомирюватися, та потім знову все до навпаки, сумирність покидати і повставати. Проти чого – це ви, шановні читачі, дочитаєте і допетраєте вже самостійно. Кажучи словами іншого маніпулятора читацькою свідомістю, конструктора «пекельних машин» Вітольда Ґомбровіча – це робиться задля того, аби повсякчас не бути Таємницею буття, його гордістю, його хворобою, його мукою, аби видушити з себе гіркоту того, що людське, лють того, що людське, звільнитися від пут того, що людське, не бути тишею того, що людське. Таке враження, що у своїй повісті Марина Соколян маніпулює не лише людською природою, але й Універсальним словником-енциклопедією. Буцім УСЕ нам повинне здаватися легко упізнаваним. І гомерівська притичина усього сущого, коли у Всесвіті ми усього лиш іграшки Богів, Десятьох з Херему. І софоклівська настанова про обмеження ролі богів, і софоклівське ж ноу-хау щодо героя, який мусить усвідомлювати відповідальність за свої вчинки. І десь поміж цим, ніби звідкись, взялася суто авторська позиція, сучасна, християнізована, підказуючи, що ми усього лиш баланс між власною природою та ігрищами Батька з Херему, а сам приклад неврівноваженості людського та божественного в одній істоті носить в собі на протязі усієї повісті раб Гур. У повісті, у якій час ніби то ще догрецький. А де ж славнозвісна природа свободи вибору?
Ось це і є наріжним каменем, притичиною, яку ненавмисно для читацького ока, але цілком свідомо як для магістра з пі-ару, драматичного маніпулятора читацькою свідомістю вставляє знову таки в око читачу. Ну, мабуть, ви вже згадали про соломинку та колоду. а, зрештою, окрім цих притичин та пригод, на читача в «Херемі» чекатиме ще не одне відкриття, не один зворот до протилежного. Адже насправді все було інакше… Малхі – проклятий бог-вістовий, найменший з Десяти гори Херем, він же головний герой повісті Марини Соколян «Херем» – він же німий раб Гур або Асата-перешкода, він же сіромаха-заколотник міського наброду Набі-пророк, а для владарів того часу найчастіше Сатан, ворог, він же пустельний розбишака і убивця Маззакін… Він же Малхут?
Набі-пророк, речник справедливості між багатими і бідними, жерцями і прихожанами з повісті «Херем» – він же чимось схожий на Бешта, він же Ісраель Бен Елізер, 1700-1760, він же Баал Шем Тов Власник Святого Імені, він же засновник хасидизму, він же перший у Всесвіті подільський цадик, він же лікар опришків… Ким зрештою і виявиться у повісті Гур-Малхі, найменший з дев’яти дітей Батька Херему?
Херем – древньоєврейською – відторгнення, прокляття, анафема, – одним з «винних» був свого часу філософ Спіноза Барух, знайомий з вченням Кабали, для якого проблема свободи стояла наріжним каменем світобудови… Отож, Херем – це відторгнення з общини за свої думки і вчинки, ізолювання і від одновірців, чи ще й від віри? Бо у повісті, Херем – це не лише божественний Олімп, це заразом і те саме Прокляття, невідворотне відторгнення між Богом та людьми, й та сама Анафема першому і другим. Центральна точка прагнень Гура, такого собі соколянівського Спінози і Бешта в одній особі. Месії чи Сатани?
А якщо хочете ще містики та символізму з християнської міфології, ще маніпуляції свідомістю, тоді придивіться до «троянди пустелі», камінця із витесаними вітром пелюстками, що править вівчарям за оберіг, якого Гур подарував Лавані – дівчиську, батьку якої інший Батько, з Херему, продав у раби свого сина. «Ім’я троянди» та троянда Дена Брауна вам нічого не підказує? Один, два… десять, ви зараз проснетеся і ми дізнаємося, що саме Соколян Марина мала на увазі.
Як для читача ще ускладнити\спро-стити повість? Зануривши в Кабалу, вчення і час якої зараз ніби то розкривається після стількох століть замовчування? Чи вигукнути: О, Полтаво – світоч мого життя, вогонь моїх чересел, батьківщино масона Котляревського та містика Гоголя, кого ти цього разу породила – просто норовливу, допитливу, спраглу доню Марину чи хитру піарщицю, Нічну Наречену?!
Попри ці енциклопедичні підказочки, такий собі натяк на кліше, особисто для мене існує ще магнітне поле повісті, те саме, легко впізнаване, що утримується між двома змінними полюсами. Після «Кодла» та «Чужих» Марина Соколян разом з «Херемом», як на мене, знову повернулася. Власною суперечливою персоною. Чи її письменницька природа є лише маніпулятором в літературі, чи непересічною особистістю, не є проблемою читання. І нехай апокрифічний трем повісті декому видасться усього лиш наслідуванням жанру альтернативної історії, та найцікавіше тут, що Марина Соколян не зазіхнула на таємницю прийдешнього. Адже тоді людство точно б самознищилося.