22.09.2008

Розмовляла Лідія Йонка

Незважаючи на вікову приналежність цієї письменниці до “молодіжного покоління” в літературі, її тексти здебільшого дуже зрілі, з незвичною гостротою суджень і радше нонконформістські до сучасного мейнстриму. Про сучасну літературу, балансування між раціональним та інтуїтивним у творенні жанрів і про особистісну ідентичність у соціокультурному контексті йшлося в нашій розмові з письменницею.

Твої тексти помітно вирізняються з-поміж “молодіжної прози” синтезом стилів і жанрів, відсутністю нецензурної лексики та відходом від “низькопробності”, а також численними елементами досліджень. Як сама ідентифікуєш жанровість своєї творчості?

Жанр, як на мене, – це доволі штучне обмеження, фільтр, кольорове скельце, яке викривлює картинку дійсності. Ніхто з нас не живе в детективі, жіночому романі чи якомусь, боронь Боже, психологічному трилері. Дійсність – це і є синтез, або радше повна відсутність жанрів. Гадаю, я ще не доросла до того, щоб зовсім нехтувати жанрами, тож доводиться поки що по-мічурінськи схрещувати їх, щоб отримати щось своє. Деякі мої твори мали жанровий вказівник, як-от “аналітичний мюзикл”, “соціальний гротеск”, “депресивний екшн”… Звісно, це була здебільшого вправа із самоіронії, але також показник того, що мені насправді тісно в жанрових рамках.

Щодо нецензурної лексики, то, пригадую, в одній моїй повістинці янгол лається на ідиш. Ну, та він мав на те достатні підстави.

Ти орієнтуєшся на якийсь визначений вектор у творах, тобто який елемент є постійним об’єктом твоїх літературних досліджень і вподобань? Можливо, людська психологія?

Психологія – так, але радше психологія культури. Людська ідентичність не може повноцінно сформуватися поза соціально-культурним контекстом, і саме це пристосування або його брак цікавить найбільше. Крім того, суттєвою частиною будь-якої культури є релігія – найпотужніша річ, яку лише спромоглося винайти людство. Очевидячки, вірити – це якась вбудована потреба й невіддільна властивість людини; енергія, яку вкладають люди в об’єкт своєї віри, просто колосальна, що і призводить, зрештою, до великих звершень і великих катастроф… Досліджувати виникнення культів і вірувань – цікаво і трохи лячно. Адже кожен, коли його “колупнути”, в щось та й вірить. Навіть я. Проте, сподіваюся, ніхто не візьметься мене “колупати”.

Щоб написати роман “Сторонні в домі”, ти навіть брала уроки івриту та відвідала Єрусалим. Очевидно, намагаєшся, як кажуть, “копати не вшир, а вглиб”. Чи кожен твір вимагає таких зусиль?

Відверто кажучи, це не такі вже й зусилля. Це задоволення від власної безмежної допитливості. А маючи для цього добру підставу – написання чергового тексту, – я легше та приємніше здійснюю такі “заглиблення”. Сподіваюся, читачеві передається бодай невеличка частка цього дослідницького драйву. Якщо так, то, можна вважати, що моя славна місія має успіх.

Творчість як процес для тебе передусім мета чи засіб?

Не думаю, що процес можна розглядати окремо від результату. Результатом у цьому контексті називаю не вихід друкованої книжки, а відчуття завершеності, яке виникає після роботи над тексом. Тоді, лягаючи спати, відчуваєш, що день минув не марно, що ти чогось досяг. Гадаю, це відчуття знайоме кожному, хто знайшов собі справу до душі. Тільки тоді розумієш, що все у твоєму житті відбувається правильно, нехай би які тебе не обсідали негаразди.

Твої книги апелюють передусім до “підготовленого” читача, який зуміє дешифрувати світоглядно-культурологічні коди. А що може взяти для себе пересічний читач?

Сподіваюся, що кожен може знайти в моєму тексті щось для себе – не намагаюся складати трактати з ядерної фізики. Хоча, до питання фізики… В одному з моїх творів обговорювали питання ентропії та динамічної рівноваги – досі, здається, ніхто мені не тицьнув у те пальцем. Але то таке, забавка для одного-двох маніяків. Утім, попри всілякі коди, від створення яких іноді просто несила втриматися, надіюся, що “пересічний” читач зрозуміє мене без словника. Намагаюся переносити цікаві для мене теми із суто наукових сфер до життєвого простору, дати їм нове тлумачення, додатковий, незвичний контекст. Але, певна річ, мої книги навряд чи припадуть до смаку читачам, яким бракує простої допитливості. Хоча не думаю, що таких людей насправді багато.

До речі, яким убачаєш свого “зразкового читача”?

Зразковий читач – це така особа, яка має подібні до моїх смаки, а також знає те, що й я. Не впевнена, що є сенс шукати таку особу. Для мене найціннішими є відгуки людей, які мають відмінний від мого багаж знань. Їхні тлумачення текстів іноді настільки несподівані, що аж заклякаєш від наглого просвітлення. Ні, справді, іноді читачі таке відшукують у тих нещасних текстах… От, приміром, рецепт самознищення людства. Чесне слово, мені таке й на гадку не спадало!

Радше можу сказати, кого я найчастіше бачу серед своїх читачів – молодих людей, студентів, переважно гуманітарних спеціальностей. Утім бувають і винятки. Я отримувала відгуки від пенсіонерів, комп’ютерників і викладачів криміналістики. Усе це – неабияка радість для автора, який любить людство в усій його повноті та зовсім не квапиться знищувати його.

У процесі написання книги не задумуєшся над тим, щоб вона стала “читабельною” чи “писабельною”, тобто чи залишаєш свідомо для читача поле для власної співучасті?

Гадаю, участь читача у творенні тексту є неминучою. Ніхто не знає, як сприйме текст людина з відмінним від твого життєвим досвідом чи, приміром, іншим темпераментом. Про це і свідчать полярні відгуки, які отримує чи не кожен художній твір. А щодо текстів, то я здебільшого уникаю нав’язування власної інтерпретації подій, зокрема намагаюся зробити закінчення хоча б трохи неоднозначним. Іноді це призводить до абсолютних несподіванок. От, приміром, розмовляючи з другом про один із моїх творів, я запитала, як він оцінює закінчення книги. “Та то ж хепі-енд”, – сказав він. “Правда? – вразилась я. – А я в кінці мало не ридала…” Тому я – за співучасть. Це принаймні дає шанс довідатися багато нового про власних друзів.

Який механізм є найбільш адекватним в Україні для того, щоб молодий автор зміг піднятися хоча б на перші щаблі простору літературного процесу?

Ох… Напевно, конкурси, як не банально це звучить. Надрукувавши бодай благеньку книжечку завдяки “Смолоскипу” чи “Міському молодіжному роману”, автор може прийти до видавця, вже маючи щось за душею. Іще дехто дістає свою “путівку”, опублікувавши твір у літературному журналі – здається, Дереш ішов таким шляхом. Ну і, мабуть, можна стати знаменитим деінде – в журналістиці чи на естраді, а потім уже, спираючись на медійний розголос, принести щось для публікації.

Певна річ, не існує одного дієвого рецепта. До того ж, піднявшись на перший щабель, дехто так на ньому й залишається. Ну, але не будемо про сумне.

Які риси сучасної літератури для тебе є неприйнятними, чи ти визначила власне для себе табуйовані теми, про які через особисті переконання не написала б?

Я не критик і не цензор, аби вважати якісь тенденції в літературі неприйнятними. Все повинно відбуватися природно – теми повинні виникати, їх слід обговорювати, суспільство прийме їх або ж відхилить. У читанні не існує насильства (коли не йдеться про шкільну програму, звісно), кожен має робити власний вибір.

Чи є для мене табуйовані теми? Радше, сказала б, є теми неприємні або ж нецікаві. Втім навіть неприємні речі – оповідь про маніяка-вбивцю, наприклад, можна виписати так, що читатимеш її, не відірвешся. Так у мене склалося з “Колекціонером” Фаулза чи “Парфумами” Зюскінда. Нецікаві теми – роботу землеміра, скажімо, можна описати так, як це зробив Кафка в “Замку”… Словом, будь-яка тема є прийнятною, якщо лише її порушує талановитий автор.

Стосовно мене, то власні переконання дозволили вже багато. Але я напевне не писатиму про те, що світ нудний і всі люди – покидьки. Це неправда. Не всі.

Колись ти говорила, що для порушення табу потрібна певна зрілість. Як у нашій літературі проявляється потяг до свободи?

Не впевнена, що порушувати табу варто заради самого лише порушення. Такі заборони виникали як доволі корисні обмеження, першими з яких були, скажімо, засудження інцесту чи канібалізму. Звісно, табу потрібні, щоб упорядковувати ті суспільні прошарки, які не схильні аналізувати свої вчинки. Однак і решті соціуму потрібні заборони – хоча б як точка відліку для побудови власної етики. Повна ж відсутність норм і правил призводить до так званого явища аномії – кризи суспільних цінностей, стану розчарування, апатії.

Імовірно, щось подібне відбувається в літературі – не лише в українській, до речі. Я неодноразово чула нарікання читачів, які втомилися від “чорнухи”, збочень і депресивних ламентацій; я й сама – один із таких читачів. Свобода – це не відчуження від суспільства. Якщо навіть і так, то свобода того не варта. Для мене особисто найкраща книжка – це така, що розповідає про подолання цього відчуження. Нехай навіть вона сумна й завершується, до того ж, трагедією, однак у ній мусить бути хоч би відсвіт добра та щастя. У житті воно є, то чому б йому не бути в книжках?